ї справді, Матвій щасливо виліз на вербу і, веслуючи ногами, став посуватися на середину ставу.
Тоді будному прийшла до голови нова, щаслива гадка. Він підбіг кілька кроків від води на беріг і підняв із землі камінь.
—— Хлопці! До мене! — крикнув, метаючи каменем у Матвія. Хлопці справді вилізли на беріг, і град каміння посипався на Матвія.
А він там часом припав грудьми і головою до колоди і звільна плив на середину ставу. Каміння минало його щасливо, лише вода оббризкувала його зі всіх сторін, за кожним разом, як камінь падав біля нього в воду. Матвій став мовити отченаш, а в душі розмишляв над тим, що риба його пропала і двох келишків горівки не буде.
— Беріть меньші! — верещав будний. — Бо більші не доходять, і ціляйте! Хто вцілить, дістане на могорич!
Град камінців посипався вдруге. Плюск води, легенький крик... Ще кілька камінців від берега і... тихо.
— Досить! — закомандував будний. — А тепер ходіть до пана.
Але хлопці не йшли. Вони дивилися, як Матвієва роз-бита голова виринала з води, то потопала. Аж і потонула навіки.
На середині ставу гойдалася самітна колода, оббризкана кров'ю. Перед хвилиною сколочена вода вернула знов до давнього спокою і відбивала в своїм чистім зер-калі синє блакитне небо і кілька хмар, білих, погідних, і сонце, ясне, гаряче, що згори заглядало цікаво в воду.
А дома тим часом чекав на Матвія готовий обід, і діти вибігали аж за ворота дивитися, чи не несе їх тато рибу.