Яку вартість становить для нас цей зацілілий фрагмент культури нашого Середньовіччя — під кожним оглядом: мистецьким, історичним, літературним, духовим — говорити не приходиться, бо кожен українець це відчуває душею і серцем. Зокрема, "Слово" є ніби блиском величезного рефлектора, що кидає яскраве світло на далекі віки нашого минулого, а на будівлю Київської Держави — зокрема.
Не дивно, що історичний ворог докладає всіх зусиль, щоб — так чи інакше — спадщини "Слова" нас позбавити. Раз то є "пам'ятник московський", раз "всеросійський", раз "сфальшований"...
Є у нас недобра й недоцільна звичка "перекладати" той твір, уважаючи його мову за трудну й незнану, майже чужу (а то жє київська літературна мова XII ст., поважно "зукраїнізована", пересипана словами й реченнями, живцем взятими з живої розмови). З тією звичкою треба рвати. "Слово" (зрештою так само, як "Поученіє Мономаха" і ряд зацілілих творів ХІ-ХШ ст.) ми мусимо засвоїти цілком, зробити його невід'ємним складником нашої історичної пам'яті і нашої культурно-історичної свідомости. А мова "Слова" — ця "латина" нашого Середньовіччя — мусить бути для нас ріднішою, зрозумілою й живішою в значно більшій мірі, аніж справжня латина для сучасного італійця чи француза.
Грудень, 1954.
В. ДОБА БАРОККО
Цей не зовсім точний, дещо метафоричний термін прийнявся у нас за останні роки, обіймаючи Козацьку Добу нашої історії повніше, глибше та ляпідарні-ше, ніж якийбудь термін інший. Особливо є цей термін на місці спеціяльно в історії нашої культури, віддаючи найістотніше — стиль культури Козацької Доби — в цілому, а мистецтва зокрема*).
І Гуманізм, і попереднє Відродження, і пізніша Реформація приходить на західню половину української еліпси не лише з певним, цілком натуральним запізненням, але й ніби "всуміш", дещо дивовижним комплексом, понадто ускладненим бурхливими подіями західноєвропейської Тридцятилітньої Війни (16181648), війни "релігійної" і тому найбільш жорстокої і страшної.
Не забуваймо, що саме кінець цієї війни збігся з початком "революції" Богдана Хмельницького. Так принаймні, в певнім сенсі, дивилися на цю революцію сучасники, як на своєрідне тієї війни "продовження". Як на "революцію" дивився на неї О. Кромвелл, шукаючи контакту з Хмельницьким.
В суспільнім житті — Братства ("держава в державі", як нотує польський хроніст), в літературі й культурі — Києво-Могилянська Академія, врешті в архітектурі — "українське (козацьке) барокко". Всі
*) Цей термін спопуляризував у нас Д. Чижевський.
ці явища, враз з своєрідним мілітарним явищем "козацтва", є, без сумніву, явищем одного стилю, який найповніше і найстисліше віддає саме поняття "барокко", що стало синонімом неспокою, поривности, потуж-ности і ніби недокінчености, незавершености, намаги поєднати протилежності, навіть — "зударення".
Скомплікована суміш запізнених Ренесансу й Реформації зустріла на терені нашої Батьківщини величезні поклади культури ще Київської Держави Середньовіччя, отже київський "візантинізм", ще культурно живий і духово живучий, хоч джерело його — Цар-город — вже давно перед тим згасло (1453).
І
Як вже згадувалося, упадок Київської Держави Середньовіччя не прийшов раптом. Це був довгий процес, в якім була, напр., така знаменна дата як р. 1169 — свідоме руйнування Києва суздальсько-володимир-ським князем, власне, як столиці і як культурно-політичного центру Сходу Европи. Побіжно (на жаль) вже згадувалося такий історичний документ, як "Слово о Полку" (1185-1187), де маємо характеристичне звернення, вкладене автором в уста київського "великого" князя Святослава ("тогда Великий Святослав ізрони злато слово слезами смішено"):
Галичкий Осмомисле Ярославе, високо сіди-ши на своем златокованім столі. Підпер гори Угорськії своїми желізними полки, заступив Королеві путь, затвори в Дунаю ворота, меча бремени чрез облаки, суди рядя до Дуная. Грози твоя по землям текут, отворяєши Києву врата, стріляєши с отня злата стола Салтани за землями.
Стріляй, господине, Кончака, поганого кощея, за земля Руськую, за рани Ігореві буєго Святославича.
В цім, дещо барокковім своїм патетизмом, закликові не все було поетичною гіперболою: Галичина часів Осмомисла дійсно була державою, що давно переросла розміри "вотчини". Це вже була сила, до якої звертався з надією володар підупадаючого Києва. Вік Києва, як столиці імперії, вже був порахований і доля його була визначена. Роман Великий, титулуючись "самодержцем всея Руси" і "ревноваше діду своєму Мономаху", вже здає собі справу з закінченої ролі Києва і тримає там лише князя-посадника свого, хоч Роман ще міг виконувати місію "собиранія Землі Руської" — від Заходу.
Але рання трагічна смерть (1205) перетинає його нездійснені "соборницькі" заміри. Та й великий Данило, король, якому припало таке бурхливе життя в найкритичнішій добі нашої історії (монгольська навала), боронить Київ, але тільки через воєводу свого Дмитра, отже навіть не князя.
В той спосіб західня половина бувшої Київської Імперії все більш, силою речей, усамостійнюється в постаті Галицько-Волинської Держави. Вона несе політичний та й культурний тягар насліддя Києва ще ціле століття, продовжуючи державність "Руської Землі". Рівно століття по монгольській навалі гине (з рук бояр) Болеслав Юрій (р. 1340) і кінчає собою династію.
Приходить у нас на зміну Рюриковичам нова династія — литовська — Гедиминовичів. Галичина падає в руки Польщі (1352). Але Ольґерд литовський вже р. 1362 опановує Київ і садовить там свого сина — Володимира. І це ім'я, що нагадувало величне минуле Києва, було дане не випадково. Литовська династія (а ще ж Роман Великий "орав Литвою", ц. т. полоненими литвинами.), з одного боку, ліквідує монголо-та-тар на нашій землі (битва на р. Синюсі 1363), з другого — ставить собі велетенське завдання: реставрацію "Руської Землі", ц. т. старої Київської Держави.
Це може найяскравіший приклад того, як культурний спадок диктує політику! Бо й звідки ж могли постати такі велетенські концепції у недавно ще півди-ких ватажків і князьків литовських племен!
Перекреслити спадок київської культури, розуміється, не вдавалося й на терені опанованої поляками Галичини.