К у м
— Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь... Ось приклади, хрещенице, руку ік серцю...
— Ой!
— Та ні... До мого серця.
Л ю б у н я приклала руку до кумового серця.
— Як?
— Ой же б'ється!
— Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп, гуп-гуп. Сильно хвилююся я (по паузі). Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибогина гребля, шу-шу — очерет... Кум сидить — і я сидю, кум вудить — і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цім-м... Куме, комарі А кум: га-га? Ляп себе по лобі...
Л ю б у н я
— У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у ґулях.
13
Вийшов санітар:
— Це ви прийшли по хворого Стаканчика?
К у м
— Не тільки ми, а й дочка його ось...
С а н і т а р
— Його у нас вже нема.
— Як так, нема?
— Він утік.
Кум остовпів. Любуню спазми взяли:
— Ой...ой...ой...
К у м
— Не кричи, бо я вже нічого не чую (до санітара). Скажіть, ви мене вдарили?
С а н і т а р
— Я?.. нічого подібного.
К у м
— А чого ж мені в голові загуло?
Л ю б у н я
(знов узяло її на спазми)
— Утік...
К у м
— Не кажи!
— Утік...
— Не кажи цього слова!
Л ю б у н я
(заплакала)
— Уті-і-к...
К у м
(до санітара)
— Запитання!
— Будь ласка. — Коли утік?
— П'ятнадцять хвилин тому... Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонили до міліції, зараз його вловлять...
— Спасибі, — тепер уже не вловлять.
— Ви так думаєте?
— Не вловлять. Як судився за півня з сусідою, то три роки, аж поки не висудив...
— До чого ж тут півень?
— А до того, молодий чоловіче, що характер у кума така. Раз уже почав тікати — до смерті тікатиме. Розумієте?
— Нічого не розумію.
— Як не розумієте! Він у вас тікає, а ви не розумієте! А як я подам у суд і навіть на раднаркомів, що не встерегли кума, що він утік і може чорзна-що наробити... Бюрократи ви всі після цього!.. А втім, ви тепер нам не потрібний, молодий чоловіче... І взагалі лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймової гармти в самісіньке моє серце, ніж прийшли з таким повідомленням... Ідіть, бо не можу на вас дивитися!
С а н і т а р
— А я кажу — міліція вловить. Навідайтесь завтра (пішов).
К у м
— Сяду тепер та посумую... Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме, куме! Любив тебе, шанував, як брата рідненького, у серці носив і доносивсь — до му-золів... (По паузі). А посумувавши, скажу: шабаш! Додому, Любонько, і навіть негайно!
Л ю б у н я
— Без папоньки?
— Не тільки без папоньки, — без кума.
— Хрещений!..
— Додому!
— Хрещений!..
— Шабаш!
— Хрещений! Як же ми без папоньки на очі появимось?
— Прийдем уночі.
— Мамонька ж прокленуть мене... А вам до церкви як, на базар? Скрізь питатимуть, чом без кума вернувся?
— Не піду я до церкви... А втім, чого я хвилююсь, коли я постановив: прийти, захворіти і вмерти...
— Не можна без папоньки.
— Можна — не можна, годі, кажу!
— З ким же тепер рибу ловитимете?
— Сам!
— А не можна, не можна без папоньки... Хто в дамок сяде з вами, хто про політику?
— Сам!
— А з ким "сади мої зелененькі" заспіваєте?.. А як же на Різдво, на Великдень?..
— Сам! Сам заспіваю, сам занедужаю, сам і помру! Сам!
— Хрещений! Згадайте, як на ваші йменини ви папоньку додому вели та й заблудились на своїй же вулиці, й якби не Полкан наш, то б і не знайшли воріт...
— Не згадуй, бо хіба я кажу, що кум поганий чоловік? Кажу я так? Кажу?
— Ні.
— Музолі у серці од любові й досади. Хто ми, кум і я? Хто? Хлопчики-пійонерчики, що наввипередки побігли, чи до гробу вже підходимо?.. (По паузі). Він буде по наркомосах усяких бігати, до Вецека скакатиме, а я буду останніх поросят продавати, щоб його завертати додому?.. Годі! Додому!
— Я не поїду, хрещений.
— Що?
— Я сам шукатиму. Знайду, приведу — щастя, не знайду...
— Загинеш!
— Не знайду — загину... Сама собі смерть заподію.
— А як твоя мамонька, а моя кума, хрещенице, та вже хвора лежить і навіть помирає... од тифу?
— Мамонька, як благословляли мене в дорогу, да руки мені цілували, сльозами поливали, просили, молили, кляли, щоб я без папоньки не верталась.
— А як твої сестри Віруня й Надюня і собі лежать, на малярію заслабли, ніхто води не подасть і нікому компреса на нещасний лоб накласти?
— Не можу! Тоді ще, як у церкву заскочила та молилась, тоді ще відчула, що доля нас розлучить.
— А як там без тебе всі квіти на вікнах посохли і в палісаднику посохли?
— Сон мені щоночі, хрещений: одна я немов, один на степу плету вінок з васильків та нагідок, а вони сухі немов, сухі — як ото мертвому в голови кладуть... Доля віщує, її не обійдеш, хрещений.
— І курчата без води заливаються, а квочка не зна, що далі робити, де води шукати.
—Хрещений!..
— І після цього не йдеш?
— Ні!
— Ага! Так ти хочеш показати, що в тебе папонькина характер... Дак знай же, знай, що й я ве абищо і маю характер, твердішую втричі за кумову й твою. Прощавай! (Одійшов. Посварився). Одумайся! Загинеш! (Л ю б у н я мовчала. К у м насунув капелюха). Загинеш, кажу!
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Здивувались робітники на заводі "Серп і молот", як побачили, що через мур до них перелазив якийсь чоловічок у брилі.
П е р ш и й
— Ти дивись — перелазить хтось... Гей гражданине!
Д р у г и й
— Цс-с-с... Це, мабуть, шпигун або злодій до нас хоче вдертися...
П е р ш и й
— Так заарештувати треба!..
Т р е т і й
(поважно, спокійно)
— Путнє тепер до нас через мур не полізе — це факт, проте не гарячіться, хлопці... П е р ш и й мовчок та пара очок краще за язичок — отак і вивідаємо, хто воно й яке на масть.
Припали до роботи, не звертаючи на гостя особливої уваги: лізе, мовляв, нехай лізе.
М а л а х і й
(з муру)
— Вітаю гегемонів! (Робітники мовчки й скупо поздоровкались. М а л а х і й це помітив, ущипливо). Вітаю і разом питаю: невже і гегемонів загороджено мурами, та ще якими? (Показав на заводські мури). Тоді, будь ласка, скажіть, що різнить вас з тими, що сидять по бупрах та по божевільнях? Там мури і тут мури...
Т р е т і й
— Там вони обмежують, тут вони захищають права, бо кругом ворогів ще багато.
М а л а х і й
— Розгородитись пора, гегемони, зруйнувати мури оці треба негайно, бо вона заступають дорогу до вас...
Т р е т і й
— Кому?
М а л а х і й
— Друзям вашим, о гегемони, — скажу я.
Т р е т і й
(до своїх)
— Для друзів, здається, у нас є ворота і двері...