— Добривечір, Насте! ждав тебе оце тут три вечори поспіль і насилу діждався, — сказав тихо Денис, — скажи мені усю правду, чи любиш ти мене? Чи підеш ти за мене заміж? Ти мене ізсушила, зв'ялила своїми очима. Без тебе мені світ немилий, без тебе мені гулянка — не гулянка. Ходжу та світом нуджу та все про тебе думаю. Скажи мені, Насте, усю щиру правду.
Настя стояла мовчки, неначе остовпіла. Денис говорив з таким палом, з таким гарячим почуванням, що молода дівчина і стривожилась, і трохи злякалась.
— Як мати не спротивиться, то я піду за тебе, — промовила Настя так тихо, неначе боялась, щоб і верби над її головою не почули її голосу.
Денис кинувся до неї, вхопив її за обидві щоки долонями і гаряче поцілував. В Насті голова заморочилась. Їй забило памороки. Вона тільки почувала, що в Дениса долоні були гарячі, а уста пекучі, як жар.
Довго Денис стояв поруч з Настею, взявши її за руку, довго балакав з нею. Вона не почувала, що в неї ноги померзли на морозі, що її права рука одубла й заклякла на коромислі. На заході небо горіло на мороз, як жар. Три стовпи розійшлися широкими смугами до середини неба. Мороз брав, аж за пальці щипав. А Настя і не примічала того.
По улиці хтось простував до криниці по воду. Денис швиденько розпрощався з Настею і одійшов. Настя кинулася витягати воду з криниці і тільки тоді примітила, що в неї руки закоціліли, а ноги неначе одубли. Але щоки горіли, аж пашіли, а серце неначе грало, незважаючи на мороз. Настя верталась з відрами через город та садок така весела, неначе на той час і сад розвивався, і вишні зацвіли, і соловейки защебетали.
Другого дня були меланки. Ввечері Соломія заходилась пекти млинці. Тільки що вона вихопила з печі першу сковороду, Настя вхопила перший млинець, похапцем накинула свиту і побігла слухати до сусіди під вікно. Мати осміхнулась. Соломія зареготалась. Настя незабаром вернулась засапавшись.
— А що там, дочко, почула? — спитала в неї мати.
— Ой лишенько! — промовила Настя. — Хлопець пустував, ганяв по хаті, а тітка каже: не ганяй! сядь, бодай ти каменем сів.
— Овва! погано, погано: не підеш цього року заміж. Але за один рік таки не посивієш! — жартувала Соломія.
Настя сіла на лаві й задумалась.
"Що ж це таке? Денис казав, що зашле старостів, а я вислухала зовсім не те", — подумала Настя і стала смутна.
Сіли вечеряти. Насті їжа й на думку не йшла.
Денис насилу діждав водохреща і після Івана Хрестителя заслав старостів до Насті.
Баба Зінька попросила їх сісти на лаві. Старости поклали хліб на столі і почали питати в баби Зіньки, чи віддасть вона Настю за Дениса. Баба Зінька помовчала, подумала, а потім сказала:
— Настя ще дуже молода. В неї ще й рушники не готові: нема чим і старостів пов’язати. Та й цього року в мене хліба обмаль, бо був недорід. Нема за що гаразд і весілля справляти. Підождемо ще з рік або хоч з півроку. Теперечки я не думаю видавати Насті.
— А ти, Насте, підеш за Дениса? — не втерпів один староста і спитав у Насті.
— Піду, — тихо обізвалась Настя і кинула докірливий погляд на матір.
Старости встали, взяли з стола хліб, попрощались і вийшли з хати.
— Мамо! що це ви вчинили? — сказала Настя.
— А що ж я зробила? Підождемо з півроку, та й годі. Як не одкинеться Денис за цей час, то він буде твій. Треба добре навиглядати його. Без цього я тебе, дочко, не віддам на галай — на балай. Ти мені не чужа: ти моя дитина.
— Як не віддасте мене за Дениса, то я, мамо, ні за кого не піду. Десять гарбузів дам парубкам, а таки заміж ні за кого не піду, — сказала Настя, і твердий голос її задрижав, а на очах виступили сльози. Мати задумалась й замовкла.
"Вона вдалася в мене… Й мене колись батько не хотів давати за мого покійника в чуже село… І я сказала тоді батькові, що буду доти гарбузувати, доки не вийду за Мисана. І піднесла хлопцям шість гарбузів, а за Мисана таки вийшла. Оце горенько! Настя вдалася в мене: вже я знаю, що вона постановить на свойому".
— Не плач, дочко, не журися. Твій талан од тебе не втече. Сідай та вишивай рушники, бо в нас і справді нема чим старостів перев’язати; та й тих рушників, що маємо, буде мало: треба ще нових напрясти, та ще й тонких. В нас прядива доволі. Півроку, рік — не богзна-який час. А Денис нігде не дінеться, коли він і справді тебе любить.
Увійшов у хату Роман. Настя, плачучи, побігла до Соломії жалітись.
— Чом ви, мамо, не хочете віддавати Насті за Дениса? — спитав Роман в матері з докором.
— А тим, що він дуже вже роздурівся, та ще й до того гарячий, як присок, та палкий на вдачу.
— То що з того! Він палкий, але одхідливий. Спахне, розсердиться та зараз і одійде. Він працьовитий, щиросердий, і в його є тямка в голові; душа в його добра. Може, ви не хочете взяти його за зятя через те, що він їсть у піст сало?
— Ні, сину! їв Денис сало у піст, може, через те, що не було чого їсти, а може, задля того, щоб почванитись перед людьми: дивіться, мов! я їм у піст скоромне, як пани їдять! Молодому бог простить. Але я боюся, що він сваволець, що він битливий, дуріє на селі, усім парубкам привід дає в дурощах. Поживемо — побачимо. Може, в йому обрік грає, бо він багатого батька син. Може, цей обрік переграє в йому, і він осядеться. Тоді я прийму його за зятя. А тим часом треба добре навиглядати його, треба підождати. Хіба я не мати, щоб топила свою дочку?
Од того часу Настя і Соломія взялися вишивати рушники, що лежали в скрині. Соломія побігла до Грицькової крамниці, купила канви, накупила заполочі, дістала усяких взорців у дівчат. Ввечері вони пряли на нові рушники, а вдень вишивали. Настя шила й очей не підводила. Їй здавалось, що вона вистеляє тими квітками та рушниками стежку до своєї долі. Вишивала вона червону квітку, і їй здавалось, що вже не така довга стежка стала до милого.
"Ой боже мій милий! Вишиваю я рушники хмелем та зірками, а мені все здається, що я йду до своєї долі зеленими лугами, та свіжими берегами, та пахучими садами. І коли я дійду? А чи дійду ж? А як моя доля мене покине, од мене сховається? А як не знайду я її?" — думала бідна дівчина, вишиваючи квітки.
Соломія вишивала та все пісень співала, а Настя думи думала, і пісня не приходила їй на думку.