— Ви перевернули все моє життя.
— Я цього не хотіла.
— Та я й не шкодую.
— Тоді я рада, хоч ми й негарно вчинили. Він розсміявся:
— Ви просто диво! До того ж така сувора моралістка, яких я досі не зустрічав...
— Я буду любити вас завжди, Руперте. Мон<е, й пе треба цього говорцти. Проте я розумію під цим не те, що звичайно мають на увазі. Інше. Більш вагоме. Тільки ви і я 8наємо це.
— Так.
Він пе хотів повторювати, що кохає її, але Ніна й так розуміла: все, що почуває вона, почуває й він.
Очевидно, Лілл зробив дурницю, переслідуючи Ніну, бо Руперт тепер любив її більше, ніж будь-коли. І більше, ніж до того, думав, як уберегти її. Ось чому він подзвонив адміралу й зажадав, щоб той прийняв його.
* * *
Адмірал торжествував. Він зустрів" Руперта у невеличкій банкетній старовинного особняка, що правила за кінозал. Лілл переглядав китайську плівку про збереження води йкольоровий югославський мультиплікат.
— Я проспв би вас зробити мені послугу, адмірале...— почав Руперт, ледве стримуючи себе.
— Чому ж, ти допомагав мені, а тепер я можу відповісти тобітим самим.
Адмірал був у доброму гуморі. Світло погасло, і він наказав:
— Одну лампу залиште, Гріне. Я потім вимкну сам.
Невидимий Грін щось буркнув, і Руперт лишився з адміралом у півтемряві. Вони зручно всілпся в обертових кріслах, і Руперт запитав:
— Навіщо ви переслідуєте Ніну Водоп'янову? Чого вам від неї треба?
— Зачекай хвилинку. А що з нею сталося?
— Якийсь тип чіпляється до неї і заявляє, що я опинився в небезпеці. Єдиним порятунком для мене нібито є її щире зізнання, що було між нами в Москві, чи щось на зразок цього.
— Неприємна історія, скажу я тобі.
— Груба робота і до того ж невміла. Навіщо ви все це затіяли?
Адмірал потер свого делікатного носа.
— Чому обов'язково ми?
— Надто вже видно вашу руку.
— Можливо. Але цією росіянкою цікавляться й інші.
— Нехай так. Проте всі вони зв'язані з вами. Отож це пе виправдання.
— Адмірал залишався на диво спокійним.
— Ти лестиш нам, хоч це й не зовсім так. Звичайно, війна нервів не знає жалю. Ти сам розумієш.
— Ви вже розповідали мені про війну нервів, але цього разу переграли. Навіщо вплутувати жінку? Вона нічим не завинила...
— А чому б і не вплу#тати? — спитав адмірал.— Всі ми беремо участь у цій війні. І вона — теж. Всі вони — наші вороги. •
— Чув, чув. Але облиште Водоп'янову, зробіть мені ласку.
Адмірал ляснув себе по колінах. 145
— Нізащо! Я нікому не можу робити поступки — ні тобі, ні їй, ані собі!
-* Вона вам нічим не загрожує. ^ Звідки мені знати?
— Запевняю вас,— вигукнув Руперт, утративши самовладання.— Та ви й самі не вірите.
— Мушу вірити,— задумано мовив адмірал.— Згадай, що ти робив у Радянському Союзі. Хіба вони не стежили 8а тобою?
— Бо я шукав їхні радари!
А вона, мабуть, шукає наші.
— Дурниця! Ви самі знаєте, що це .дурниця.
— А ти думав над тим, що я тобі казав?— спитав адмірал.— Може, ти і є причиною її приїзду...
Руперт раптом відчув себе ізольованим від усього світу. В цьому залі з чудовою художньою оздобою досить лише заговорити цро таємні речі, і все твоє життя ставало примарним, ніби його ніколи й не було.
~— Ви перебільшуєте,— відповів він адміралові.
— Слухай мене, Руперте. Росіяни нічого не роблять без певної мети. І Водоп'янова теж перебуває тут не без наміру.
— Виходить, я теж небезпечний і мене слід кинути за грати,— визивно мовив Руперт.—. Чому ж вам не зробити цього й не покінчити з морокою?
— Що ти!— докорив адмірал.— Ми лише хочемо вберегти тебе від фатальної помилки, яка обійдеться й тобі, і нам надто дорого.
— Яких тільки дурниць ви тут не вигадуєте!
— Дозволь мені спершу пояснити,— стримано мовив адмірал.— Вона має на тебе вплив, інакше ти не прийшов би за неї просити. Отож вона не менш цінна здобич для нас, ніж ти був для них. Навіть більше...
Цього Руперт не чекав. Думка, що Ніну можуть вважати здобиччю війни нервів і брудних махінацій, була для нього несподівана. .Тоді Ніні загрожує велика небезпека!
— Ну, то от що, адмірале!— кинув він, застібаючи пальто.— Коли ви хоч пальцем зачепите Водоп'янову, я розповім росіянам про ваше шпигунське кубло. А якщо не їм, то ще комусь.
Адмірал ухопив його за рукав.
— Не смій так жартувати! Ти хочеш загнати мене в безвихідь? Ти й так уже порушив усі свої зобов'язання, і я досі терпів... Але май па увазі, я теж можу розсердитись...
х — Вам потрібен я, адмірале. Ви хочете, щоб я покаяв-? ся й схилився перед вами, лише тоді ви почуватимете себе в безпеці. Та не діждете! Крім того, я не дозволю вам тероризувати Водоп'янову! " '
Адмірал роздратовано заявив, що він просто вражений такою безглуздою поведінкою.
— Кидаєш нам виклик,! Руперте? Краще візьми свої слова назад...
— Твоє захоплення цією росіянкою засліпило тебе. Май на увазі, що не я вирішуватиму твою і її долю. На мене й так тиснуть...
Руперт махнув рукою.
— Я не бажаю цього слухати, адмірале!. ^
— Що ж,— із жалем мовив адмірал.— Тоді не минути лиха.
— Ви й так уже завдали мені його чимало,— відказав Руперт.— Тепер спізнаєте й на собі...
Адмірал був ошелешений. Вони розійшлися ворогами. Ніколи ще Руперт не почував себе так вільно, як у ту мить, коли вийшов з палацу-в'язниці.
— Чисте повітря не криє в собі таємниць,— гірко посміхнувся він.
Та, мабуть, лише хотів підбадьорити себе. * Йому схотілося також заспокоїти Ніну, і він подзвонив їй, але почув, що вона десь поїхала. Тоді зателефонував до радянського торгпредства. Там йому відповіли, що Ніна в посольстві. А коли добився й туди, відповіли, що Ніна захворіла й не може ні з ким розмовляти.
Розділ двадцять перший
Я посварився з Пепі, бо вона надто вже захопилась своїми пацифістськими справами. Наближалася пасха — свято миротворців; я сердився, що Пені не ходить зі мною на розваги, а тягне до якихось облуплених підвалів, де збиралися її анархо-пацифістські однодумці. До себе Пепі їх не пускала. І не бажали ховати в своєму домі їхні листівки.
Мене вітали скрізь лише тому, ща я приходив з Пепі. Хоч їхнє товариство нібито складалось із людей безвідповідальних і непогамовних, традиційне англосаксонське прагнення до порядку переважало, і насправді вони були дуже добре організовані. У всіх,.дівчат, пісних і фальшивих, що хизувалися своїми "принципами" й інтелігентністю, було написано на виду, що вони аж пищать, так хочуть пізнати таємниці сексу. Всі вони врешті вискочать заміж, народять по троє дітей, стануть освіченими матронами й почнуть виховувати таких самих інтелігентних і "принципових" нащадків. Цікавіші були юнаки: вони менше хизувалися й більше діяли, але їхнє майбутнє важко було вгадати. Дехто з них визначався талантом і водночас досвідом не по літах. Кожен з них окремо приваблював мене значно дужче, ніж коли вони були в натовпі, на вулиці, з плакатами над головою.