"Жигулі" одірвалися метрів на п'ятсот.
Але сержант був професіоналом. Відстань почала скорочуватися.
– Яка причина? – спитав капітан Горбатюк Василя Мартиновича.
– Жах!.. Неймовірно!.. – бурмотів той, не відповідаючи. Розпитувати зараз не було сенсу.
"Жигулі" знову почали відриватися.
– Жме сто сорок!.. Ризикує! – зціпивши зуби, процідив сержант.
І тут…
На узбіччі, займаючи півдороги, стояв рефрижератор. А назустріч рухався чи то МАЗ, чи то КАМаз, одне слово, важка вантажна машина.
– Згрупуйтеся! – вигукнув сержант і натиснув на гальма. "Жигулі" не змогли проскочити і на шаленій швидкості врізалися в рефрижератор. Вибухнули і спалахнули, як свічка.
Міліцейська машина зупинилася, під'їхавши до палаючих "Жигулів" майже впритул.
– Він сам здійснив вирок! – сказав Василь Мартинович, похиливши голову.
…Розмова відбулася за годину. Коли всі формальності, пов'язані з дорожньою катастрофою, були вже позаду, і вони їхали в місто.
– Мені важко говорити про це… Все-таки рідний дядько. Хоч і не по крові. Його дружина була рідною сестрою моєї матері. Три роки тому померла. Від інсульту. Півтора року пролежала без руху. Я доглядав її. Дядя Саша відмовився. Посилався на алергію… Вона боляче переживала це. І якось, уже перед смертю, розповіла мені… Вони все життя приховували це навіть від найближчих родичів. У тридцять сьомому році він працював в органах. І… виконував вироки… Розстрілював. Був катом, одне слово… Скажете, система зробила його катом? А між іншим, у 1658 році воронезький воєвода, сповіщаючи царю Олексію Михайловичу, що в нього помер кат, писав: "На Воронеже вольных людей в заплечные мастера никово нет". Навіть тоді, у "смутні часи", на цю високооплачувану посаду ніхто не йшов… – він якусь мить помовчав, зітхнув тяжко. – І це ж іще не все… Під час війни дядько потрапив в оточення, опинився в полоні. І… став катом ще й у німців. Рятуючи власну шкуру, знову своїх розстрілював… Жах якийсь! Волосся дротом береться!.. Був колись нарис у газеті. Наче про нього… Так само вдалося приховати від усіх. Після звільнення воював, став кадровим військовим… Лише тітка знала. Проговорився їй колись сп'яну. Після тітчиної смерті він відчув щось… Пронизував мене своїм колючим поглядом. Та я нічого не говорив. Ні словечка. А йому почало здаватися, що я чекаю його смерті. Щоб успадкувати дачу, машину, гроші, усе майно. Своїх дітей у них не було. Якось він навіть сказав: "Тільки не здумай мене отруїти. Я залишив листа, що в разі моєї наглої смерті звинувачую тебе у вбивстві". Наче жартував… Але ця підозра стала, мабуть, у нього манією. І він вирішив позбутися мене. І не пожалів ні безвинних людей, ні дітей, нікого. Був і лишився вбивцею, катом…
– Невже він розраховував, що слідство не встановить, в якому місці стався вибух, хто був в епіцентрі? – знизав плечима капітан Горбатюк.
– Тут уже, по-моєму, як то кажуть, "клініка", психічне переродження. Маніакальне бажання кривавого ефекту. Видно, таке минуле не могло пройти безслідно для психіки. "Чи не тому й ті листи до мене?" – подумав Горбатюк. І пригадалася йому їхня розмова у поїзді. Про сталінські репресії. Він, Горбатюк, говорив тоді:
– Сталін злочинець ще й тому, що нищив у народі віру у справедливість суду, у чистоту рук правоохоронних органів. Ті руки були по лікоть у крові. І народ не вірить, що наші, молодих, руки можуть бути чистими…
– А ви хочете бути чистенькими, благородненькими?! – в очах полковника сяйнула лють. – Згоден, помилки траплялися. Сталін сам визнавав і карав винних, але він створив велику державу, врятував світ від фашизму…
Горбатюк подумав тоді, що він звичайний сталініст, яких багато серед старшого покоління, що все життя поклали на зміцнення і возвеличення системи. А він, виявляється, був ще й катом. Який, може, й діда Микиту Яковича розстріляв власноручно.
Кривавий Тринадцятий Апостол!
Розділ XXV
Спасибі тобі, Нолику!
Огляд місця в лісі, де стався вибух, слідів загадкового Нолика не виявив жодних. Отож доводилося констатувати, що він не загинув, не постраждав. Просто зник.
Яким чином він опинився там, у лісі, було таємницею. Як він відчув, що в корзині з малиною вибуховий пристрій з годинниковим механізмом і що до вибуху лишилися секунди – теж було незбагненно. Хто він такий? Звідки? Куди зник?
– На мою думку, маємо справу з істотою незвичайною, – сказав капітан Попенко. – Він назвав себе Ноликом. Мабуть, жартома. Певне, знає, що ми називаємо літаючі тарілки – НЛО. Може, й інопланетянин… Причому з планети, маса якої набагато більша за масу Землі. Цим можна пояснити його стрибки. Ви ж знаєте, як на Місяці стрибали американські астронавти. І те, що його кросівки хлопці не могли підняти. Підошва з надважкої речовини. Щоб він міг нормально ходити по землі. А коли треба було стрибнути – роззувся.
– А його здатність відчувати, передбачати злочинні наміри? – спитав Женя. – Ну, такими якостями володіють навіть звичайні земні люди, – сказав Анатолій Петрович. – Варто хоча б згадати французького лікаря Нострадамуса, який жив у шістнадцятому сторіччі і передбачив багато історичних подій аж до сьогоднішнього дня. Або нашу вітчизняну теософку Блаватську. Або Вангу з Болгарії. Та й про віщунів-тахіонів скільки писалося!..
– Так, видно, недарма існують гіпотези і про паралельні світи, про живі субстанції з інших вимірів, – сказав капітан Горбатюк.
– І про те, що вони стежать за розвитком нашої цивілізації і навіть оберігають нас, – додав капітан Попенко.
– А в підземеллі він ховався, мабуть, тому, що йому за жаркий температурний режим нашого літа, – сказав Григорій Тарасович.
– Може, тому й тюбик розтанув, – усміхнувся Анатолій Петрович.
– Хто б він не був, але він урятував нам життя… Усім, – сказав Вітасик. – І я вдячний йому за це.
– Так. Якби не він, була б таки катастрофа, – зітхнув Степан Іванович. – Позаяк полковник вирішив прискорити її на чверть години…
– Спасибі тобі, Нолику! – сказав Женя, подивившись чогось угору, на небо.
І раптом він почув слова: "Будь ласка!" Вони прозвучали не вголос, а подумки.
Женя глянув на Вітасика, потім на капітана Горбатюка, капітана Попенка, Григорія Тарасовича, свого тата… І зрозумів, що вони теж почули ці слова.