Слухаючи, капітан тільки зітхав. Хлопці, звичайно, старалися.
Але – загубити легше, ніж знайти. Просто не пощастило. Розвертаючись, вони втратили майже три хвилини. Слідом за "Жигулями" Здоровеги назустріч одразу йшла автоколона з делегатами якоїсь конференції, і перерізати їй шлях було неможливо.
А за три хвилини "Жигулі" одриваються на п'ять кілометрів (при швидкості під сто на годину). І де вони звернули з шосе – не відомо. А те, що звернули, точно. Повз КП у місто вони не в'їжджали. Мабуть, усе-таки помітили "хвоста".
Капітана особливо хвилювало те, що, по-перше, там Валера, одинадцятикласник, і по-друге, що вони з Шипулею після ресторану, напідпитку. Отже, можливі будь-які непередбачені ексцеси.
Бентежило капітана й те, що не було ніяких відомостей від "сьомого", який відповідав за безпеку Жені Киселя.
"Гарний хлопчина, – думав про Женю капітан. – Такий іще малий, у шостому класі, а вже здатний на вчинки, на особисту ініціативу. Буде з нього толк. Стане людиною. А на вигляд такий тендітний, мрійливий. Вірші пише. Яке обманливе буває перше враження. Як треба уважно і глибоко…"
Роздуми капітана враз перервалися.
– Першому! Доповідає третій! У сімнадцятому квадраті на лісовій дорозі виявлено машину Здоровеги. Машина врізалася в дерево. Власник машини у важкому стані, непритомний. Потрібна "швидка допомога"! Потрібна "швидка"! Терміново! Більше нікого в машині нема.
Капітан негайно викликав "швидку" і помчав на місце аварії.
Лісова дорога в тому місці була рівною, не вибоїстою. Здавалося, водій навмисне розігнався по ній, щоб врізатись у височезну сосну, що стояла край дороги. Бо далі починалися вибоїни, і треба було гальмувати.
Весь капот машини сплющився у гармошку, лобове скло посипалося дрібними скельцями, кермо врізалося водієві в груди.
Оперативники розповіли, що коли вони підбігли до розбитої машини і кинулися витягати Здоровегу з кабіни, він на хвилину прийшов до тями, встиг промовити: "Я сам…" – і знову знепритомнів. Чи то він хотів сказати, що він сам постарається вилізти, чи – що сам винен в аварії.
Капітан ще по рації наказав "другому", "четвертому", "п'ятому" і "шостому" негайно прочесати навколишній ліс, не чекаючи підкріплення.
І майже в ту ж мить, як під'їхала "швидка допомога", "четвертий" доповів, що кілометрів за півтора від того місця, де сталася аварія, він затримав у лісі Валеру Лобуренка.
Оглянувши Здоровегу, лікар скрушно похитав головою, і за хвилину "швидка" з потерпілим уже мчала до міста.
А ще через кілька хвилин "четвертий" привіз Валеру. Вигляд у Лобуренка був жалюгідний. Рот роззявлений, очі несамовиті, ноги підгиналися, руки трусилися. Чи то його так розвезло після ресторану, чи то все з переляку. Говорити з ним зараз було неможливо. Він дивився безтямним поглядом і тільки гикав.
Шипулі не знайшли ніде.
Шипуля зник.
Розділ XVIII
Продовження розповіді Вітасика Дорошенка. Відповідальна розмова з "батьками"
Баба Манефа, виявляється, бігала у сільмаг по "колу". Бо Вітасик Граціанський, як потім я зрозумів, без "коли" дня прожити не міг.
І як прибігла вона додому з кошиком тієї "коли" і мене вдома не виявила, то мало не зомліла з переляку. Зняла галас на весь куток. – Вітя-а! Вітасику-у! Де ти?! Озовися! – ще здалеку почули ми з дідом Гогонею.
Побачивши нас, баба Манефа вдарила руками об поли:
– Та де ж вас лихий носить? О Господи! Я вже не знаю, що й думати… – і заплакала, витираючи кінцем хустки очі.
– Ну, не треба, не треба! Все ж гаразд, – заспокійливо мовив дід Гогоня.
– А ну його, той гаразд! – махнула рукою баба Манефа і одвернулась, притуливши хустку до очей.
– Раніше було б думати, – буркнув дід Гогоня. – Сама винна!
Баба Манефа знову махнула рукою, тепер уже мовчки, і почимчикувала готувати мені сніданок.
Зі слів діда Гогоні я вже знав, що на світанку приїздили "джипом" двоє, маленький, щуплявий, і кремезний, старий, але теж невисокий. Явно не ті, що були вночі. Балакали з "батьками" дуже інтелігентно, як сказав дід Гогоня (він не спав і у вікно все бачив – його ж хата через дорогу навскоси). Та інтелігентна розмова "батьків" дуже налякала, і вони одразу поїхали на своїй машині за тим "джипом".
Натякнув дід і на нічних грабіжників, які щось украли.
Про те, що я все це бачив, я дідові не сказав. Не хотів ускладнювати й без того складну ситуацію. Хтозна, як би повівся на моєму місці справжній Вітасик Граціанський. А весь час викликати підозри – нерозумно.
І от почав я чекати "батьків".
Чекав і думав – що ж я їм скажу, особливо Борису Борисовичу? І як вони поставляться до моїх слів?
Думав-думав і надумав – скажу, що все бачив (як насправді й було). А що – не міг я прокинутися вночі і побігти до вітру? Міг. І пробігаючи повз повітку, не міг побачити? Міг, звичайно. Чого мені думати? Хай вони думають! Хай викручуються. Хай пояснюють. Якщо й можна їх урятувати якось – то тільки правдою.
Вони приїхали аж надвечір.
Виснажені, схудлі й постарілі років на десять. Мені навіть шкода їх стало. Мабуть, нічого їхні намагання повернути скарб не дали.
Я навіть подумав, чи не відмовитися від тієї розмови. Але згадав слова діда Гогоні й вирішив: треба! Але – без свідків. Сам на сам. Я – і вони.
Дочекався я, поки баба Манефа пішла доїти Лиску (дід Гогоня взагалі не з'являвся), і спитав:
– Що трапилося?
Ми сиділи після вечері за столом, тихі й мовчазні. То була безмовна вечеря. Вони сказали, що їздили по справах, дуже втомилися і тому, ясна річ, не до розмов.
– Що трапилося? – повторив я, бо вони не одразу відповіли, тільки мовчки злякано перезирнулися.
– Нічого-нічого, синку. Все нормально, – втомлено усміхнувся Борис Борисович.
– Нормально?… Я ж усе бачив. Уночі.
– Що ти бачив? – у нього зірвався голос. Відступати було пізно.
– Все бачив. І оте копання ями під коровою. І оте довгасте в мішку. І… і отих злодіїв із панчохами на головах.
Вони були приголомшені.
– Як?! Ти ж… спав… Я сама бачила.
– Не спав. Я можу повторити все, що ви говорили.
І я безжально повторив. Все, що бачив і чув. Вони обоє враз похилилися, стали наче менші. Як оті надувні дитячі іграшки, з яких випускають повітря. Першим опанував себе Борис Борисович: