— А буряки, буряки ж у ямці є, — нагадую.
— Так то ж для Лиски. Лиска навесні отелиться.
— Тату, а кабанчикові ж небагато треба. Хай би він ще підріс, на ньому там ні сала, одні шкурки, — хитрую, згадуючи бабусині слова.
— Розумниця ти в мене, — усміхається батько. — На осінь у школу віддамо.
По тому батько зіскакує з підводи, бо далі йде Боса гора і дорога круто спускається вниз. Орлик пирхає, зупиняється, задкує, але батько підв’язує до полозка гальмо і бере коня під вуздечку. Я найбільше боюся цієї гори, яка нагадує припічок. Боюся дивитися вниз, на село, що простяглося над річкою. Старий Орлик з трудом утримує сани, я лягаю на сіно поруч з кабанчиком, бачу, як від його ока і до рила пролягла вузенька мокра доріжка. Він усе зрозумів! "Прости, прости, прости!" — шепчу я безіменному кабанчикові і заходжуся сльозами, ховаю обличчя в сіно.
Батько зривається на Орлика, який раз по раз смикає посторонки, хоча ступає боком, обережно, бо слизько.
Кабанчик лежить поруч, порохкуючи, не зводячи сумних очей, у яких застиг тихий жаль до мене, до батька, до Орлика, до всього світу, який виявився таким жорстоким.
— Можеш не бояться! — гукає батько, зіскакує на сани, і ми їдемо тепер швидко й весело.
Проте щось не дає мені підняти голову й дивитися на село, де так багато хат, людей, де їздять навіть машини, яких я бачила всього два рази.
Вже за півгодини кабанчика завели до холодного сараю без помосту. Затяжна весна перейшла в дощове літо. Хата в нас була маленька й сира, під соломою, спали всі покотом, на поличку. Як тільки обсадилися, батько почав копати котлован на найвищому місці у дворі.
Навколо було багато сусідських дітей, але вони не вміли ні лазити по деревах, ні плавати, ні стріляти з бузинової дудки. Ті діти здебільшого грали в квача, галасували, билися, викрикували слова, які в хуторі були суворо заборонені. Вулички тут петляли сюди-туди, наче скручене мотуззя, а корів пасли в череді ген далеко від хат.
В те перше літо я так і не змогла подружитися із сільськими дітьми. Ми з батьком щоранку запрягали Орлика і їхали то по пісок, то по глину, то по дрова. Віз торохтів крученими дорогами, батько запитував:
— А як далі їхати ти знаєш? Де наша хата?
— Хата під соломою, бовдур цегляний! — вигукувала я.
Він на радощах реготав, стріпував чорною гривою волосся. У нього був сильний низький голос, і коли він під настрій починав співати, дивилася на нього побожно, знала, що саме за цей голос мати і згодилася за нього вийти. Без любові.
Любила вона іншого, але той інший виїхав з хутора, щоб учитися на лікаря. Звали його Василь. Він обіцяв повернутися і забрати її в місто, але приїхав через п’ять років з панею. Так хуторяни називали — паня. Вона пошпортала долівку свекрів підборами, походила по хутору напахчена й напудрена, як лялька. Мати прочула, утекла в ліси голосити. Там був дух нашого прапрадіда, який піднявся з могили. Той дух і привів її на галявину до конвалій. Вона вдихала пахощі дрібненьких білих квіточок, а дух людським голосом шепотів:
— Ось бачиш, нічого не змінилося. Ліс тріпоче листям, птахи вирують, усе цвіте. Тебе хтось зрадив, але ж він тільки людина.
Там, серед лісу, мати вперше почула дивовижний голос хлопця, який ішов до хутора навпростець.
Співай співай, соловейку, всіма голосами,
А я сяду та й заплачу дрібними сльозами.
Хлопцеві було всього сімнадцять. У білій полотняній сорочці, у полотняних штанях, фарбованих вільховою корою, босий, він стояв перед нею і все закидав назад буйну чорну чуприну. Вона сиділа на пеньку, довга пухнаста коса спадала до конвалій.
— Яка дівчина! — замість вітання вигукнув юнак.
— Хто тебе навчив такої сумної пісні? — спитала вона.
— Мати колись учили. Ти чия?
— Чия б не була. Не про тебе.
— А як посватаюся, що скажеш?
— Скільки ж тобі років, сватальнику?
— Двадцять… двадцять два, — прибрехав він.
— А мені двадцять сім, ти чуєш? Іди собі.
Але духові прапрадіда захотілося, щоб вони були разом.
Глава сімнадцята — чорна крапка за рогом
Молодий сніг освічував двір і вулицю, спочатку мені здалося, що наступає світанок. Але годинник показував чверть на першу ночі. Я вийшла і побачила, що в сусідній кімнаті працює телевізор. Валера спав, як немовля, біля нього лежали розсипані листки, густо списані його мурашиним почерком.
Після виходу на пенсію чоловік моєї подруги зайнявся проблемою модернізації економіки. Всі, хто з’являвся на порозі цього дому, знали про його ідеї вдосконалення державного устрою та змін в організації виробництва. Валера сповідував колективістські цінності, намагався поєднати промисловість та аграрний сектор. Тобто якийсь фермер і якийсь директор молокозаводу створюють спільне підприємство, банк, розробляють спільну програму, тарифні сітки. Можливо, ця ідея не позбавлена здорового глузду, але Валері катастрофічно не вистачало економічної освіти, і всі його дослідження базувалися виключно на особистому досвіді та спостереженнях. Окрім того, Валера-відставник не визнавав наукових досягнень у цій галузі. Колись я принесла йому підшивку журналів "Економіка і фінанси". Він відкрив кілька сторінок, тут же заплутався в термінах і розрахунках, взявся за голову і, зрештою, почав нервово бігати по квартирі, вигукуючи:
— Це хвороба століття, люди навмисне все ускладнюють. До чого тут цифрова агонія?
Я намагалася йому пояснити, що це наукові розрахунки.
— Ось послухай, все дуже просто. Змичка агро і промислового секторів. Змичка, розумієш?
Валера стискав руки в кулаки і бив ними назустріч, пальці об пальці, щоб було зрозуміліше, як це має відбуватися. Я намагалася його переконати, що приватна власність шукає оптимальні шляхи для створення надприбутку. І гендиректори навряд чи підтримають його ідею.
Валера діставав із шафи почату пляшку коньяку, виходив на балкон. А коли повертався, малював на листках схеми тієї змички, тикав під носа всім, хто траплявся на очі, і зрештою робив висновок, що я, а також його дружина, всі родичі й друзі проти вдосконалення суспільного устрою.
Одного разу він притягнув додому чоловіка з непристойно довгими вусами, який назвався народним екс-депутатом, розтлумачив йому свою змичку. І той зрозумів. На радощах вони випили все, що було в барі, Валера засунув йому в кишеню ті необґрунтовані дослідження, а сам розмістився на дивані й загрозливо захропів.