Президент суду подзвонив і велів возному покликати обжалуваного Грицька Чепігу. Грицько Чепіга, мужик середніх літ, у подертій свитині, з позагинаними в кишеню полами і в заболочених чоботах. Увійшовши в залу, він поставив палицю і полуденок у хустині в кут біля дверей, витер ніс, поправив розкуйовджене волосся на голові і, держачи перед собою в правій руці виполовілу велику кучму, став поволі приступати до стола. На такім суді він ще ніколи не був. Раз позивався з Мариською Синицею за ганьбу, але то було в малім суді: там сидить лиш один сендзя[1], що заодно носом форкає, а тут суд великий... За столом сидять чотири сендзі в довгих халатах, наче рабини, та й у шапочках, наче в берлитках[2], далі якийсь панич за паперами, потім якийсь пан в окулярах, з червоним коміром. На Грицька напав страх. Нікого нема тут знайомого.
Ага! Там сидить вобронца[3]. Він щось балакає з тим червоним паном. Певно, на нього змовляються. От-то правда на світі! Взяв вісім срібних, та коби хоч словечко сказав, обізвався... Недарма він казав, що Грицька мусять засудити, а коби хоч не дали великої кари. За те він і вісім срібних узяв. За що ж кара, коли він нічого не винен, бо не вдарив ні разу?
Грицькові зробилося себе жаль: усі його кривдять... за віщо його тягають по протоколах? Нині втратив днину, та й не знати, чи заплатять... бо від Варварки нічого не візьме... то жебруща баба... А найгірше жаль до вобронца... взяв гроші, і навіть губи не отворить...
Ті думки перебив йому президент і прикликав його ближче. Грицько приступив і аж тепер помітив на столі розп’яття і поцілував хрест. Йому стало відрадніше на серці... "Ще є якась правда на світі,— вобронца бреше, що мене засудять".
— Як називаєшся?
— Та Грицько.
— А ще як?
— Більше ніяк.
Президентові нетерпеливиться.
— Кожний чоловік має ім’я і назвисько.
— Я не маю ніякого назвиська... що мене має хто називати!
Один член суду кинув питання:
— А як пишешся?
— Чепіга пишуся.
— От видиш! Скільки тобі років?
— Або я знаю... Може, буде сорок без двох, а може й то ні...
— Ну, ми тут маємо твою метрику.
Стали питати за місце народження. Грицько настоював на тому, що народився в "нашім селі", та по довгих питаннях сказав, що всі люди знають, як їх село називається...
Молодий панич прочитав акт обжалування. Грицько розумів лише, що то про нього бесіда, бо згадується і його батька і маму, і Варварку — ту шельму, що через неї терпить,— а більше нічого. Читали по-панськи, тому він решти не розумів. Під час читання дав волю думкам. Нагадав собі, що треба було ще раз понакривати ліпше стіжки, а то все замокне, поки з ним зроблять ту "комендію" і пустять додому.
— Чи ти розумів, що тут читали?
— Ая...
— Почуваєш себе винуватим?
— А-во! Я нічого не винен!
— Таж Варварка лежала два місяці в шпиталі.
— Та най лежить і три. Що ж така жебрачка має більше робити, як не лежати, аби йно їсти дали. Або вона журиться за господарство чи що? От дармоїд.
— Але вона була хвора — так казали доктори, ти її побив.
— Або доктори виділи? Я присягну сто раз, не раз, що її ні разу не вдарив. А бігме!
— Вона каже, що ти крутив їй руки патиком.
— Та най каже! Най не краде! Я її лише настрашив, аби сорочку віддала, але я її не бив.
— Чи так було, як тут написано?
— Або я знаю? От понабріхували на мене, що хотіли!
— Хто понабріхував?
— Та вже не хто, а той, що писав!
Всі засміялися.
— Ну, оповідай, як то було?
— Та як було... Моя жінка,— шануючи день святий і сонце, і високий найясніший кримінал,— понавішувала на плоті шмаття, то було ще за літа... погода була не така сльотна, як би от нині...— Пчіх! — Він витер ніс і витер пальці об заболочену халяву,— Мене не було дома, ходив до двору, бо ялівка зірвалася. Маю, богу дякувати, свою худобу — дві корови, аби здорові були, і ялівку-трилівку. Над нею то моя баба розпадається, як над дитиною, звичайно, свій догляд.
— Не плети мені дурниць за ялівку, лише кажи, як ти Варварку побив!
— А бог би її побив і святий Антоній Берлидинський! Я її ні разу не вдарив!
— Та як то було з тою сорочкою?
— Ото-то-то, добре пан кажуть! Та я мушу говорити з кінця: я був у дворі з ялівкою...
— Чи ти цілий вік просидів у дворі? Кажи, як ти вернув?
— Як я вернув, то сорочки вже не було. Жінка наробила крику. Я пустив ялівку і побіг за нею.
— За ким, за сорочкою чи за жінкою?
— Та чо я би біг за жінкою, а-во, за Варваркою! Жінка каже, що вона щойно вийшла з обійстя і потягла з плоту сорочку.
— А жінка виділа?
— Я там знаю, чи виділа!
— Ну й що ж?
— Та що! Я наздогнав бабу. Віддай, кажу, сорочку, а вона присягається, що ні та й ні! Ходи, кажу, сюди. Взяв її за руку та й затягнув на обійстя. Що, гадаю, буду публічитися з такою на вулиці. Шукаю, шукаю, обшукую — як у воду вкинув — нема!
— Бо, вона, певно, не брала, коли ти не знайшов.
— Ага, не брала,— а хто ж узяв? Вона лише сховала, що лихий не знайде! Вона чарівниця, все село знає: з чортами кумається.
— Не плети дурниць!
— Ціле село то попілюбує[4]. Я затягнув її до комори та й прошу, та й молю: віддай, кажу, нічого тобі не буде. Ні та й ні — як затялася, то як той пень!
— Ну, і що ж далі?
— Та більше нічого не знаю...
— То я тобі доповім. Ти взяв два патики, заклав між них бабину руку, одну й другу, зв’язав шнурком і скручував так, що баба аж зомліла з болю.
— Або то хто видів? Чи має вона хоч одного свідка? От настрашив її трохи та й годі.
— То вона зі страху хіба вилежала два місяці в шпиталі?
— Ото раз, а що ж такій нездарі робити більше на світі, як не лежати! Вона була б там цілий свій вік пролежала, якби були пани не вигнали неробу!
— Мудруй не мудруй, а таки ти її так справив, що аж відлежала! Пани доктори казали, що вона була з того хвора більше як тридцять днів,— ось почуєш зараз!
Чепіга не казав більше нічого. Він м’яв свою стару кучму в руці.
— Не маєш нічого більше на свою оборону сказати?
— Певно, що маю вобронца, вісім срібних дав, ая! А ще в праві не був ніколи!
— Отже, скажи: почуваєш себе винуватим?
— Ні, бігме, боже, сто раз присягну, а не раз, що її ні разу не вдарив!
Чепіга складає пальці навхрест і йде до хреста.