Мені прийшла в голову думка; а що якби Томіко уявила себе батьком і спробувала написати про нього?
Невідомо, що з того вийшло б — марна розмова чи трагічний твір, але це була б розрада для обох. Акіфуса ні-
мий, як чорна ніч, і, може, хоч цим вона врятує його від словесного голоду. А словесний голод нестерпний.
— Сенсей, звичайно, зрозуміє і оцінить те, що напише панна Томіко. Адже ви справді могли б написати спогади про батька і прочитати їх йому.
— А чи буде це батьків твір? Хоч до деякої міри?
— До певної міри так, безперечно так. Решту знає тільки бог і ви обоє. Ліпше хай це буде за його життя, ніж по смерті. Якщо все піде гладко, то ви створите щоденник літературного життя нинішнього Акіфуси. Хоч сенсей німий, але він ще може допомогти вам і дещо поправити.
— Мені здається, що у мене нічого не вийде. Але я пораджуся з батьком,— сказала, пожвавішавши, Томіко.
Здається, я знову сказав зайве. Може, ця розмова нестерпна для безпомічної людини. Може, ми ліземо брудними пальцями в душу Акіфуси. Може, він перестав писати не тому, що безсилий вивести хоч одну літеру, може, він онімів з глибокого горя чи тяжкого каяття. Я можу повірити, що таке затяте безслів'я викликане болісними переживаннями.
— Батько каже, щоб я приготувала саке для Міти-сана, — промовила, встаючи, Томіко.
Я глянув на Акіфусу — він не озивався ані звуком.
Томіко пішла, і ми залишилися самі, а обличчя Акіфуси було звернуте до мене. Чи він хоче щось сказати, чи думає, що гість сподівається почути від нього хоч слово? Треба заговорити з ним.
— Вчителю, що скажете про нашу розмову з Томіко?
— ... ...
— Це може бути ще разючіший твір, ніж ваш роман "Мати читає". Я відчув це в розмові з Томіко-сан.
— Ви, вчителю, не написали ні автобіографічного роману, ні автобіографії, то, може, хай такий твір появиться з-під пера іншої людини. Сам я не написав ні слова про себе, та й, мабуть, не вийшло б. Якби я був німий і міг писати, то це, може, було б для мене втіхою і голосом життя, хоч до цього ще треба бажання.
— ... ...
Томіко прийшла з саке і закускою.
— Прошу пригощатися.
— Дякую. Пробачте, що п'ю перед сенсеєм.
— Хвора людина воліє на це не зважати.
— Нашу недавню розмову я спробував продовжити з сенсеєм.
— Я підігрівала саке і думала, що, мабуть, було б цікаво, тепер, коли матері вже не стало, описати батькове кохання. Він розповів мені все, нічого не приховуючи. Дещо він уже й сам забув, а я пам'ятаю, отож... Коли батько занеміг, до нього прийшли дві жінки. Міта-сан, мабуть, знає про це?
— Знаю.
— Чи тому, що батько зовсім нерухомий, чи через мене, але вони більше не приходять. Про них я також багато знаю, бо доводилось чути.
— Але ви, мабуть, не знаєте всього того, що знає сенсей.
Томіко-сан це, здається, не сподобалося.
— Не думаю, щоб батько говорив неправду, та й я почала розуміти батькову душу, — сказала Томіко і встала. — Спробуйте самі запитати батька. А я тим часом попораюся на кухні.
Коли Томіно вийшла, я взяв склянку. Перед розмовою з німим співбесідником треба підкріпитися саке.
— Кохання сенсея тепер перейшло до Томіко-сан, чи не так? Що воно, власне, значить — наше минуле?
— ... ...
Я сказав "минуле", бо боявся слова "смерть". Але поки старенький Акіфуса живий, те кохання, мабуть, залишається з ним. А може, тепер це вже їхній спільний набуток?
— Ідучи сюди я думав, що учитель міг би писати катаканою, та не пише ні літери — чи тільки тому, що не бажає? Коли треба щось попросити, от хоча б води чи чаю, то можна написати "в" або "ч".
— ... ...
— Чи, може, ви не пишете ні літери з якоїсь поважної причини?
— Мабуть, так. Літер "в" і "ч" було б досить, аби сказати про якусь свою потребу. Саме так каже мала дитина, хіба ні? Якби сенсей з почуття подяки писав навіть одне тільки "д", і писав його саме панні Томіко, яка б це була для неї радість.
— ... ...
— Може, та літера "д", сповнена великої любові, звучала б у сто крат сильніше від усіх романів сенсея за сорок років праці.
— ... ...
— Вчителю, чому ви мовчите? Чи ви вже не можете витиснути з себе хоч щось подібне до звуку "д"? Спробуйте написати "а".
— ... ...
Я вже хотів був покликати з кухні Томіко, щоб дала олівець і папір, але вчасно стримався.
— Це вже занадто. Пробачте мені за нечемність.
— ... ...
— Пробачте, що я розтривожив німого сенсея.
Томіко потелефонувала з сусіднього рибного магазину і замовила машину.
— Батько просить, щоб ви часом приходили побалакати.
— Гаразд.
Я сів у машину.
— Ще не зовсім споночіло, та й у машині є пасажир, то, гадаю, привид не з'явиться,— мовив шофер.
Коли виїхали з тунелю і проїздили повз крематорій, машина враз помчала як на крилах.
— Що — привид?
— Так, привид. Сидить поруч з вами.
Я поглянув набік.
— Не лякайте. Це погані жарти.
— Та ні, він тут.
— Не морочте мені голову. Їдьте тихіше.
— Але ж він сидить. Хіба не бачите?
— Ні, не бачу, я не бачу, — відповів йому, а самому мороз пішов по шкірі, але я, мов хизуючись своєю силою волі, сказав: — Якщо він справді сидить, то, може, з ним побалакати?
— Не жартуйте. З привидом не можна запанібрата, бо буде лихо. Я сам не свій від страху, сидіть спокійно. Краще мовчки довеземо його до Камакури.
[1] Катакана — одна а двох японських складових азбук.