— Та, ради Бога, це ж не соціялізм!
Або: — Та будьмо ж, нарешті, справедливі й об'єктивні!
Жак, похмуривши брови, стиснувши й так тонкі губи в ниточку, акуратно записував відповіді Жана в бльокнот. Тоді Жан замовкав і вичікував, поки той записував. Коли запитання були нарешті вичерпані, Жак закрив бльокнот і, перезирнувшися з Матільдою, сказав:
— Добре. Тепер ми обміркуємо ще раз усе питання. І тоді дамо тобі нашу остаточну відповідь. Ти, Жано, не ображайся, що ми такі обережні, ти ж розумієш, це ж таке...
Жан знову благально витяг до нього обидві руки.
— О, голубчику, ради Бога! Я, навпаки, дуже радий, я просто зворушений тим, що ви так серйозно, по-товариському (так, так, по-товариському, що б там не було!) поставились до моєї пропозиції. І тим, що так пильно, з усіх боків її обмірковуєте. Ваше рішення буде, напевне, не легковажне.
Жак знову перезирнувся з Матільдою і сказав:
— У кожному разі, Жане, коли б ми й вирішили питання позитивно, то ми думаємо, що нам усім було б краще з партії не виходити. З тактичного боку корисніше було б лишатися там і пропагувати своєї ідеї. А потім, коли б у нас було досить однодумців, або коли б нам було заборонено нашими партіями нашу пропаганду в партії, ми вийшли б і заклали свою незалежну організацію. Крім того, коли б ми з Матільдою вирішили позитивно, то ми думаємо, що треба було б після того і тобі, і нам поговорити на тему колектократії з окремими партійними товаришами, розуміється, впливовими людьми. Не офіційно, а цілком приватно. І вивідати в них, яке могло б бути ставлення наших центральних комітетів до цієї концепції. Навіть запропонувати, щоб ці наші керівні органи зійшлися між собою і обговорили цю ідею. А коли б погодились між собою, — щоб запропонували її Москві. Що ти на це?
— Розуміється, прекрасна думка! Згода, цілком згода!
— Отже, ми постараємось дати тобі нашу відповідь якомога швидше. Правда, Матільдо?
Матільда з серйозною заклопотаністю хитнула головою. Тоді Жан глянув на годинника і скрикнув:
— О, Господи, вже десять по одинадцятій! А мені ж іще треба статтю писати на завтра на ранок.
— Отже, тобі краще під час сніданку телефонувати?
— Так, тоді частіше буваю дома, хоча родини в мене й немає.
— А чого ж ви не женились, Жано? — весело й лукаво спитала Тіль.
— Не встиг, Тіль! — так само весело, навіть радісно відгукнувся Жан і по-молодому, бадьоро й рвучко підвівся (навіть не "Жан", а "Жано" сказала!)
І коли він уже виходив і прощався в передпокої, він трошки довше й дужче повиснув руку Тіль.
Розділ VII
Останній акт "Кармен" скінчився, і в чепурні Лю-сьєн Тандр товпились усякого роду приклонники. Одних лестило, що вони залицялися до кохання такої персони, як Жан Рульо; другі робили собі маленьку кар'єру в того самого Рульо, собачоплатонічну відданість його метресі; треті мали наркотичну звичку щовечора крутитись по чепурнях прем'єрш; четверті сподівалися поживитися свіженькими пльотками з те-атрально-парляментської кухні.
В чепурні було надзвичайно тепло, до задухи (Лю-сьєн була страшенна мерзлячка). Повітря було густе, насичене пахощами пудри, гриму, квітів, тютюну.
Люсьєн Тандр сиділа перед дзеркалом і, підставляючи себе під спритні руки камеристки, що здіймала грим, у дзеркало балакала одночасно зо всіма. Одному, новоприбулому, підставляла руку для поцілунку, другому відповідала схвальним усміхом на тонкий дотеп, третьому вголос робила дитячим, вередливим голосом наганяй.
Шасер, продершися крізь спини й лікті приклон-ників, подав Люсьєн на маленькій таці візитову картку. Люсьєн машинально взяла, неуважно зиркнула, але зараз же ближче піднесла до лиця й про себе прочитала:
"Маркіз де Монфор дуже просить у негайній і важній справі прийняти його на самоті".
Люсьєн уся аж скинулась усередині, але недбало поклала картку на стіл перед собою (білою сторінкою догори) і коротко кинула до Шасера:
— Просіть до сальону. Я зараз.
І, зробивши до всіх гримасу дівчинки, яку мучать усякими серйозностями, зітхнула:
— Знову справа! Я вас мушу покинути, панове. Маргарите, швидко докінчуйте.
Приклонники по черзі попрощалися, скоса зиркаючи на візитову картку, і повиходили. Тоді Люсьєн схопилася, зірвала пеньюар і швидко, схвильовано підставила себе під сукню, що Марґарита вже тримала в руках.
— Швидше, Марґарито, швидше, ради Бога!
Сам маркіз де Монфор секретар Стовера! В чому річ? Може, запрошення на літературно-музичні вечірки до мільярдера? Десятки тисяч за виступ! Але ні: "у негайній і важній справі". Яка ж може бути справа, адже Жан і Стовер — противники?
— Ах, Марґарито, ви як навмисне. Швидше, я вам... Уже? Слава Богу!
Люсьєн кинула останній критичний погляд у дзеркало на свою тоненьку дівочу постать з густо-чорною гарною голівкою, крутнула цією постаттю ліворуч, підставила профіль з ніжно-горбатим носиком та рухливими ніздрями праворуч, заклопотано обома руками ледь-ледь приторкнулася до завитих над ухом волосяних кілець і легко, трошки театрально побігла до дверей сальону. І коли вона входила до нього, то на креольському личку її не було вже нудної гримаски дівчинки, о, ні. І воно, і випнуті наперед груди, і простягнені до маркіза обидві голі руки — все світилося наївним, веселим, радісним захопленням.
— Нарешті, я маю честь і щастя бачити в себе суворого й милостивого мецената.
Маркіз де Монфор узяв обидві ручки в свої й по черзі поцілував їх. Суворого й грізного нічогісінько не було в ньому. Навпаки, сухорляве, чисто виголене, з червоними прожилками подекуди лице його виявляло тиху, мовчазну привітність.
— Якій такій милій "важній і негайній справі" я маю дякувати за честь бачити вас у себе? Сідайте, прошу вас. Ось тут. Я хочу вас краще бачити. Ви бачите, я одверта. О, я страшенно одверта! І попереджаю вас: не кажіть мені ніяких тайн і секретів. Моя одвертість пропустить їх як через решето.
— Але, крім серйозних тайн, правда? — злегка перехилився до неї маркіз, ніжно й віддано дивлячись їй в очі. А тонюсінькі расові губи, як лезо бритви, погнулись усміхом.
Люсьєн грайливо подивилась угору й похитала ніжкою.
— Це залежить од серйозности серйозної тайни.