— Цілковитий рай, одно слово, — вставив хтось, але Жан не зупинявся:
— І тому, наприклад, французькі маси в більшості своїй, не ховаймо того, обоговлюють Совєтів, Сталіна, СССР і готові за них битися проти своєї Франції. Дикий абсурд? А так воно й справді, товариші. І це не тому, що вони прагнуть жорстокости, кривавости. Хто їх любить? Тільки хіба якісь деґенерати, садисти, моральні потвори. Маси, в тому числі комуністичні, складаються з таких самих людей, як і всі. І цим людям так само огидна і ненависть, і жорстокість, і кров. Вони радо відмовилися б від цих засобів революції, коли б їм було запропоновано якийсь інший засіб, який був би і без крови і давав би помітність нищення соціяльної несправедливости. Який же міг би бути цей засіб? — Жан Рульо зробив павзу, поклавши обидві руки на стіл. — Такий засіб, на мою думку, товариші, є в колектократії. Але колектократія — це не захоплювання силою, як дехто тут казав, фабрик і заводів. Ні, колектократія, ще раз кажу, це мирний, законний перехід отих самих фабрик і заводів у власність робітників. І я підкреслюю, товариші: не держави, а самих робітників, колективу робітників. Не націоналізація і необхідно зв'язана з нею бюрократизація підприємств, а соціялізація і колектократизація їх. Націоналізація — це той самий капіталізм, той самий визиск, це та сама відсуненість у майбутнє соціялізму.
— А в СССР? — спитав Берже. — Там націоналізація стала соціялізмом? Там маси нею задоволені?
— У СССР маси не мають права бути незадоволени-ми. Але тепер мова йде не про СССР, а про нас і про долю всього світу. Коли ми вирішимо питання у нас і в усьому світі так, що наші маси будуть задоволені, то тим самим це вирішення буде і для трудящих СССР. А нашим масам треба дати хоч і повільність, але негайність і помітність нищення соціяльного зла. їм треба негайно усувати хазяїна. їм треба негайно і помітно ставати хазяїнами своєї праці, іншими словами: їм потрібна негайність і помітність творення того, що їм обіцяно в майбутньому, тобто творення соціялізму.
— І на чому спекулюють комуністи? — вставив Дю-валь і черкнув щось у своєму бльокноті.
— Так, товаришу, тільки вони спекулюють, роблять пропаґанду, а ми повинні реалізувати ту про-паґанду. І не їхнім способом, а своїм. І не тільки ми, а й вони самі. Та більше: це є завданням усього нашого сучасного суспільства, якщо воно хоче існувати далі. Це єдиний реальний, практичний засіб саморятуван-ня його. І це повинні зрозуміти не тільки ми, соціяліс-ти та комуністи, а всі течії сучасного суспільства, навіть найзапекліші капіталісти. Так, так, товариші, не посміхайтесь. Всі, хто може чесно, об'єктивно думати, всі повинні серйозно подумати над питанням колек-тократії як єдиного способу уникнення самогубства людства. Багато капіталістів уже розуміють, що доба капіталізму кінчається. Він одіграв свою історичну ролю й повинен уступитись перед новою фазою суспільного розвитку. Отже, який кінець його вони воліють: світову воєнну катастрофу, в якій вони загинуть разом з усіма, чи мирну, поступову передачу засобів продукції колективові трудящих. Так само й со-ціялісти повинні подумати над цим. Ми весь час, товариші, я мушу сказати це цілком щиро, ховаємо голову в пісок. Та не тільки ми, а всі так звані демократичні політики. Ми не хочемо, свідомо чи підсвідомо, проаналізувати перед нами самими питання: через що саме ми ніяк не можемо договоритись з Москвою? Деякі кажуть: через те, що Москва ніяк не хоче йти ні на яке порозуміння, що вона хоче завоювати світ, щоб запровадити в ньому своє панування або, як думають інші, соціялізм. Це, мовляв, мета і сенс існування комунізму на Землі. Добре. А ми чого хочемо? Ми хочемо, щоб комунізм од цієї мети відмовився, тобто щоб убив сенс і мету свого існування, щоб наклав на себе руку. І для цього ми вигадуємо різні способи: і договори з ним пишемо, і конференції без кінця скликаємо, і федерації-греблі будуємо, і оточувати його з усіх боків хочемо, щоб він задихнувся у себе або повісивсь. От і сьогодні деякі товариші казали, що підняття добробуту в Европі, створення Европейської федерації спинить большевизм. Що значить цей вираз, товариші, спинить? Що большевизм застигне на своїх позиціях, або що почне потихеньку самоліквідуватися? Невже ви можете серйозно повірити, що він покірно сприйме цю перспективу, що не буде прагнути розірвати всі загати й досягти своєї мети силою? Чи не є це ховання голови в пісок, товариші? Чи не хочете ви просто на якийсь час не дивитися страшній правді в очі? І чи не є це тільки відтягнення війни, а тим самим посилення її? Бо ясно, що чим довше відтягуватиметься катастрофа, то тим дужче озброюватимуться противники, тим страшніше буде вибух війни. Та більше: коли б Москва захотіла спинитися, то вона не змогла б цього зробити. Вона викликала до життя такі сили, які її саму примушують іти далі, до кінця, Москва сама є жертвою своїх нерозсудних маніпуляцій.
— Бідна! — мелянхолічно зітхнув П'єр Савон. — Треба нам, соціялістам, швидше рятувати її.
— Маєте рацію, Савон! — охоче згодився Жан, — але не тільки її, а й нас самих і ввесь світ. І то справді на нас, соціялістів, спадає це велике завдання. Це не патріотизм партійний говорить у мені, а реалістична аналіза світової кон'юнктури, товариші. Як вам відомо, світ є тепер під владою двох сил: совєтського та американського імперіялізмів. Кожний з них вважає ще себе за Юрія Переможця, покликаного до знищення страшного Дракона, совєтський Юрій — американського Дракона, а американський Юрій — Дракона совєтського. Але в той же час обидва Юрії-Дракони бояться, що їхня перемога була б їхньою поразкою. А ще трагічніше, що розуміючи це, обидва не можуть од своєї ролі відмовитись, хочуть вони чи не хочуть виконувати її. І тому ми бачимо, як вони самі відтягають розвиток драми скільки можуть. Але як довго вони зможуть відтягати? І чи не залежать вони самі від сил, непідлеглих уже їм? З другого боку, це відтягання, чи не свідчить воно, що й вони готові сховати голову в пісок і ждати від якоїсь сили рятунку від самих себе? Я маю нахил, товариші, думати, що до деякої міри так воно і є. Але де та сила?