Петро ж аж сяяв увесь од підняття.
А ввечері, щоб покласти, нарешті, край чеканню, Кіндрат уже о шостій годині запропонував їхати до Стоверового палацу.
— Ну, що ж, їдемо? — мертво-бадьореньким голосом сказав він.
— Чекай ще трохи. Там треба бути по сьомій. Між сьомою й восьмою там майже ніколи ні одної людини. В цю годину всі французи їдять... Слухай, Гриценятко моє, ти ж не дуже хвилюйся після. Чуєш? Усе буде добре. Як поцілиш у руку, то я, як умовлено, крикну "О!". А як... як не в руку, то "А!". Це я тобі обіцяв і ще раз обіцяю. Так що ти не хвилюйся. Ну, а коли вони мене в себе лишать (а залишать же, сукині сини?), то, звичайно, я зараз же, як тільки зможу, повідомлю тебе. Ну, а тепер, хоч ще й ранувато, їдьмо!
Петро раптом обійняв Кіндрата, сильно притиснув до себе, потім рвучко відіпхнув і швидко вийшов із кімнати. Кіндрат за ним.
Дійсно, було ще ранувато, але Петро взяв таксі й поїхав до палацу. Краще потинятися десь поблизу з півгодини, ніж через якийсь випадок у дорозі спізнитися. А Кіндрат пішов до гаража, де стояв його мотоциклет, позичений в Анрі.
Приїхав Петро до Стоверової вулиці за десять сьома. Відпустивши візника, він помаленьку пішов знайомими перевулками. Перехожих, справді, майже не було.
Петро, не підходячи близько до Стоверового будинку, повільно ходив другим боком, піднявши комір пальта і засунувши руки в кишені. Почав сіятися, спасибі йому, звичайний паризький дощик — розжене й цих рідненьких двоногих.
Тротуари спочатку взялися масними плямами, потім плями позливались і світло ліхтарів розплескано заграло на мокрому асфальті, відбиваючись у глибині його, неначе в каналі. З капелюха вода почала капати на плечі й попадати за шию. Раптом ззаду зачувся далекий лопіт мотоциклета. Петро озирнувся. Посеред каналу в глибині перспективи вулиці стрибав сліпучий вогонь, неначе сам собою нісся понад землею.
Петро для чогось щільніше застібнувся й пішов до Стоверового палацу. Але він ще не дійшов до нього, як його обігнав мотоциклет із зігнутою постаттю в кепці й піднятим аж до очей коміром темно-сірого пальта.
На вулиці перехожих не було.
Мотоциклет зупинився трохи віддалік од Сто-верової головної брами. У палаці було небагато освітлених вікон, але на парадному ґанку, як і завжди, матово горіли дві великі кулі ліхтарів. Ні душі не було видко коло нього.
Петро швидко перейшов через вулицю й помалу почав наближатися до мотоциклета. Як тільки він порівнявся з Кіндратом, той зараз же рушив за ним, ведучи в руці машину, озираючись і ніби щось кажучи до Петра.
Але Петро, крутячи головою і слухати не хотячи змовщика, швидше пішов до брами. Кіндрат, усе так само озираючись, погнався за ним. Біля брами Петро зупинився й почав шукати ґудзика дзвінка. Але в цю мить "змовщик" нагнав його, припнув свого мотоциклета, що дрібно тремтів, коло тротуару й швидко підійшов до Петра.
Петро озирнувся і кинув оком улицею в один і другий бік. Праворуч далеко манячила людська постать. Кіндрат теж озирнувся. Він чудний був у новому пальті з цими фосфорично-блискучими, не то п'яними, не то божевільними очима, зо зсуненими на чоло окулярами.
— Та одстав же ліву руку від тіла! — люто прошипів він, тримаючи праву руку в кишені.
Петро був забув про те, що треба тримати ліву руку осторонь од тіла, і швидко вийняв її з кишені.
Вони знову обидва глянули в обидва боки вулиці. Постать ззаду наближалася.
— Стріляй швидше! — прошепотів Петро і голосно по-французькому сказав:
— Я вам сказав: ні! Чого вам треба? Ні!
Тоді Кіндрат вихопив револьвер, наставив його на ліву руку Петра й вистрілив.
Петро в той же мент із страшним здивуванням почув, як щось, зовсім не куля, а щось велике, товсте, наче залізна штаба, з надзвичайною силою вдарило його в лівий бік (не в руку, а в бік!). З такою силою вдарило, що всього його хитнуло на браму й звалило на землю. Він повинен був свідомо, навмисне впасти, але не встиг цього зробити. Він тільки встиг крикнути "О!", хоч тут же знову здивувався, що крикнув "О", коли повинен був би крикнути "А". Але все діялось уже так, що ні його волі, ні свідомости не було.
Кіндрат, як було умовлено, ще раз вистрілив у парадні двері палацу, скочив на мотоциклет і з скаженим лопотом мотора полетів уперед.
А Петро, почувши, як в нього палав весь лівий бік, намагався підвестися, щоб подзвонити. Тільки щоб подзвонити, а там хай собі буде все, що хоче. Власне, тепер йому було байдуже все: і Стовер, і плян, і Кіндрат, і він сам. Тільки подзвонити.
Та дзвонити й не було потреби, бо на звуки пострілів, а надто на розбите скло в дверях уже вибігли люди з будинку. Вони стрімголов злетіли мармуровими сходами до брами, розчинили хвіртку й трохи не попадали через зігнуте тіло Петра.
— Що таке?! Хто стріляв? Що тут сталося? Петрові страшенно хотілося впасти головою в землю і сховатись од млосности, що гидко й холодно гойдалась у всьому тілі. Але він не міг упасти, бо мусив казати:
— Містера Стовера... Треба містера Стовера. Містера Стовера. Швидше містера Стовера.
Кров темним, аж чорним струмком стікала з-під нього вниз тротуаром, а він правою рукою тиснув лівий бік і погаслим усильним голосом бурмотів:
— Містера Стовера, містера Стовера, містера Стовера...
Його спробували розпитувати, але він і не чув, мабуть, нічого й тільки бурмотів своє:
— Містера Стовера, містера Стовера...
Тоді його підняли, обережно взяли на руки й швидко понесли в будинок. Хтось по-англійському кричав:
— Джоне, біжіть нагору до пастора! Хай захопить струменти й бинти. Скажіть — ранений. Швидше!
А другий голос теж кричав:
— Телефонуйте в поліцію! Телефонуйте в поліцію! А Петрові від кожного кроку носіїв гострим вогнем
рвало лівий бік, і млосність заливала всі голоси.
Його внесли в якусь кімнату й поклали на канапу. Лягаючи, Петро помітив, шо канапа була застелена газетами. "Це щоб кров'ю не забруднило, це — добре", — байдуже подумав хтось у ньому за нього, і він поклав голову на тверду канапову подушку. Млосність хвилями то заливала все поза ним — і голоси, і світло, і лівий бік — то знову прцсувала все близько-близько. І він зараз же починав бурмотіти: