— Чудило ти... — сказав я лагідно, щоб не розсердити його, хоч знав, що такі люди, як Іванько, не вміють сердитись, і ми мовчки заходилися збирати снасті.
Глава VII
Понуривши голову, конячина тюпала степом, провалюючись у сніг ледь не по груди. Сани, наїжджаючи на перемети, шурхали в них по саму лісу, тоді Калюжний сплигував з передка, почмокував губами, понокував несердито, як то роблять добрі дядьки-їздові на важкій дорозі, і помагав конячині, упершись рукою в ріжняк.
— Ти, Харитоне, сиди,— важко дихаючи мені на вухо, гомонів він.— Ти легенький, не заважиш...
Шинеля йому обмерзла знизу, на стрьопи почіплялися крижані кульки і хльоскали об кирзові халяви, подзеленькуючи, мов скляні.
Котя йшов позаду саней, закинувши поли розстебнутого бушлата за спину та посвистуючи тихо. По степу ходили гайворони, поважні й
неквапливі, як заклопотані церковні старости в сірих жилетах (скільки я їх не бачив при німцях, усі вони були з пузцями і в жилетах), з-поперед коняки час від часу піднімалися зайці й, прищуливши вуха, стрімко мчали по рівнині. Котя пронизливо свистів їм услід, галалакав або шпурляв навздогін снігові кулі. І коли він розмахувався, заносячи руку далеко за спину, ніби в ній була граната, на грудях у нього сліпуче зблискували ордени.
Сонце стояло вже високо і пригрівало так, що чути було крізь одежу, а у конячки парувала шерсть на худих ребрах, сохла й робилася смугастою. Далеко попереду чорнів ліс, обперезаний знизу сивим пругом приметеного чагарника — мабуть, терну або молоденького глоду. Ми вихопилися на путівець, конячина пішла хутчіше, вицокуючи підковами об наїжджену блискучу крижаницю.
Котя завалився боком у сани, підпер голову долонею і потихеньку заспівав. А Калюжний, підмостивши під себе брезентову поштарську сумку (на зворотному шляху він мав заскочити "в дивізію", що розташувалася на невеличкій станції Треповка, і захопити пошту), прихилив мене вільною рукою до себе й сказав:
— Отак, Харитоне, перебудеш з нами ще ніч, а назавтра спорядимо тебе в дорогу. Підеш додому, в Полтавщину, гаразд? Ну, ну, не сердься... Не думай, що тебе хтось проганяє. Я розумію, хлопець ти вже дорослий, не так літами, як... характером, повчальників не потребуєш, бо й сам набачився чимало, а все ж послухай. І скажи по правді: в тебе дійсно немає нікого з рідні, чи, може, втік, помандрувати закортіло, га?
Він подивився мені в очі так пильно і водночас лагідно, що я навіть не образився за таку підозру, а в грудях стало тепло, як буває, рукам, коли одійдуть зашпори.
— Не я від рідні, а рідня від мене,— сказав я, відчуваючи, що не можу і не хочу брехати далі — заморився.
Та й кому б я ще сказав правду, хто нею цікавився за ці три роки? А якщо й цікавилися, то хіба задля розваги,— поцмокають язиком, пожаліють, винесуть шматок хліба — і чеши собі далі.
— Як же це сталося? — помовчавши, запитав Калюжний.
Я пригадав, як хапався матері за спідницю, коли вона опівночі потайки виходила з хати, як учепився їй за тепле червоне намисто на високій білій при місяці шиї і воно порвалося, пороснуло в траву посеред двору, як бабуся стояла перед нею на колінах і плакала, розкинувши руки, ніби хотіла перейняти її, благала схаменутись,— і розказав усе, що пам'ятав, що чув довгими зимовими вечорами від бабусі, й те, що видумав собі, граючись десь у бур'яні або сидячи в напівтемному покутку на печі, але так звик до нього, що воно здавалося мені справжнішим за правду. Так я видумав собі тата, й коли бабуся показала мені його карточку, зняту зі стіни та приховану в скрині під усяким ганчір'ям, я не повірив, що то він, бо мій тато був вищий, ширший у плечах, мав довгу, густу чуприну й великі вогнисті очі...
...Він повернувся того вечора з роботи невеселий, умився, вичесав гребінкою тирсу з чуба і, відмовившись од вечері, пішов у хатину, де стояв його верстак, а долі було в коліно пахучої жовтої стружки. Однак майструвати, як то було завжди, не заходжувався. Сидів на ослінчику біля вікна, по черзі брав до рук інструменти, роздивлявся, гладив долонею і рівненько складав у купку. А коли до нього увійшла бабуся Марфа, сказав: "Злаштуйте, мамо, торбу, бо мені сю ніч, мабуть, вирушати... "
"Що ти, сину, кажеш, бог з тобою!.. " — злякалась бабуся й заплакала.
Тато не втішав її, тільки аж розсердився ніби: "Плакати ніколи, мамо, лаштуйте".
І розповів, що сталося.
Перед вечором (коли вони з дядьком Бибом допилювали останнього осокора і поспішали, до них під'їхав лінійкою наш сусіда Данило Птаха. Спинив коня, дістав з кишені новенької шкіряної діжурки довгу лавошну цигарку і закурив, попихкуючи димом та примружуючи очі то на тата, то на дядька Биба. Тоді запитав: "А кому з вас, мужики, соб'сно го'ря, легше — тому, що внизу, чи тому, що вгорі?"
Дядько Биб мовчки тяг собі пилку (він і на посиденьках, бувало, як зронить слово-друге, то й добре), а тато сказав, утираючи піт з чола: "Тому, хто питає".
Птаха перестав цмулити цигарку, вивернув угору на тата одне око і повільно проказав: "Щось у тебе, Дем'яне, соб'сно го'ря, розум довгий став. Гляди, щоб не вкоротили..." — Цьвохнув коня і поїхав геть.
Тоді дядько Биб сказав: "Ти, Дем'янку, не займав його б, то воно не воняло биб... "
А вранці тата вже не було.
Я навіть не попрощався з ним, бо він не звелів мене будити, тільки поцілував сонного і сказав матері та бабусі: "Сина доглядайте. А я повернуся здоровий, витримаю... "
Я запам'ятав лиш, як його везли на Полтаву. День тоді випав холодний: стояла вже пізня осінь, мжичило, над річкою та розмитим до твердого суглинку шляхом слався туман, такий густий, що й верб на греблі не було видно. Люди ще з раннього ранку повиходили за ворота і стояли попід ними не гуртами, а поодинці. Бабуся держала мене на руках і плакала, а мати мовчала, високо піднявши голову і дивлячись перед собою. Мені здавалося, що так тривало довго. Я допитувався, коли ж і звідки їхатиме тато, а бабуся втирала очі й шепотіла: "Зараз, моя дитино, зараз...". Раптом на мосту, в тумані, загуркотіли колеса, люди попід дворами заворушилися й стали дивитися в один бій, до річки, а дядько Биб та Марко-Накат-Його-Бог, що взялися звідкись і стали поруч з нами, познімали шапки.