Я почував себе там зовсім зайвим, ніби виштовхнутим з їхнього кола, і зрештою вийшов з палати, зупинився біля вікна в коридорі й, закуривши, став дивитись на автомобільне кладовище по той бік кам'яної огорожі. Весь мур був обклеєний передвиборними плакатами: "Довірся СДПН!", "Обирайте ХДС!" Можна було подумати, що хтось несосвітенним тупоумством намагався спеціально псувати настрій хворим, які випадково поглянуть на мур. "Довірся СДПН!" — це ще, можна сказати, прямо геніально, літературний шедевр порівняно з недоумкуватістю тих, хто вважав, що досить написати на плакаті: "Обирайте ХДС!" Я простояв так майже до другої години ночі, а пізніше у нас із Марі навіть виникла суперечка, чи дійсно там було те, що я бачив. Зліва підійшов якийсь приблудний пес, обнюхав стовп, на якому висів ліхтар, потім понюхав плакат СДПН, плакат ХДС, покропив на плакат ХДС і побіг собі підтюпцем далі, направо, в густу пітьму вулиці. Пізніше, коли ми згадували ту тривожну ніч, Марі ніяк не хотіла вірити мені про собаку, а коли все ж припускала, що собака міг і справді бути, то не вірила, що він покропив на плакат ХДС. Вона твердила, ніби я так підпав під вплив її батька, що, не усвідомлюючи своєї брехні чи фальсифікації істини, можу сказати, ніби собака "зробив те свинство" на плакат ХДС, навіть якщо то був плакат СДПН. А втім, її батько зневажав СДПН значно сильніше, ніж ХДС, — і що я бачив, те справді бачив.
Коли я проводив Генріха додому, було близько п'ятої години ранку, і він, ідучи вулицями Еренфельда й показуючи на двері будинків, не переставав бурмотіти: "Все це мої прочани, все це мої овечки". На порозі квартири його зустріла сварлива економка з жовтими ногами й злісно прошипіла: "А це ще як розуміти?" Я прийшов додому і потай виправ у ванні холодною водою простирадло.
Еренфельд, поїзди з бурим вугіллям, вірьовки для білизни, заборона купатися в ванні, а ночами час від часу повз наше вікно з шумом, наче невибухаючі снаряди, пролітали пакети з покидьками, їх грізний шум кінчався шльопанням об землю або ще шурхотом яєчної шкаралупи, що котилась по двору.
Генріх іще раз дістав на горіхи од свого патера за те, що хотів добути нам грошей з благодійницької каси, але потім я знову сходив до Едгара Вінекена, Лео прислав нам свій кишеньковий годинник, щоб ми заставили його в ломбарді, трохи грошей виклопотав нам Едгар з каси для безробітних, і ми змогли принаймні виплатити за ліки, таксі та половину грошей за лікування.
Я думав про Марі, про черницю, що перебирала чотки, про слово "діагональ", про собаку, передвиборні плакати, автомобільне кладовище і про свої холодні руки після прання простирадла... — і все ж я б не міг заприсягнутися, що все це справді було. Не міг я також з певністю сказати, що чоловік той з конвікту Лео розповідав мені, ніби він дзвонить на берлінську метеостанцію, аби лише завдати збитків церкві, а втім, я все це чув, як і його плямкання, коли він їв свій пудинг.
19
Довго не роздумуючи і ще не знаючи, що я їй скажу, я набрав номер Моніки Сільвс. Ще не відзвучав перший дзвінок, як вона вже зняла трубку й гукнула:
— Алло?
Мені полегшало від самого її голосу. Він у неї такий проникливий,сильний.
— Говорить Ганс, я хотів... — почав було я, але вона перебила мене:
— Ах, то це ви...
Нічого образливого чи неприємного в її інтонації не відчувалось, але я зрозумів, що Моніка чекала не мого дзвінка, а чийогось іншого. Може, вона чекала дзвінка від якоїсь подруги або від матері, проте мене це образило.
— Я лиш хотів вам подякувати, — сказав я. — Ви зробили мені таку приємність... — До мене долинув запах її парфумів — "Тайга", чи як вони звуться, але надто терпкі для неї.
— Я так співчуваю вам, — сказала Моніка, — ви, певно, страждаєте.
Я не знав, що вона мала на увазі: пасквіль Костерта, якого вже, напевно, прочитав увесь Бонн, весілля Марі чи те й друге разом.
— Чи не могла б я вам чимось допомогти? — тихо спитала вона.
— Так, — відповів я, — ви могли б приїхати сюди, зігріти мою душу і моє коліно, що так страшенно розпухло.
Моніка мовчала. Я сподівався, що вона зразу ж скаже "гаразд", і мені вже стало тривожно від самої думки, що вона справді приїде. Та вона лиш сказала:
— Сьогодні не можу, до мене мають прийти гості.
Вона могла б сказати, кого чекає, принаймні додати слово "подруга" чи "приятель". А від слова "гості" мені стало прикро. Я сказав:
— Ну, тоді, можливо, завтра, — мені, певно, доведеться полежати принаймні з тиждень.
— А не можу я вам допомогти чимось іншим, я маю на увазі таке, що робиться по телефону? — Це було сказано таким тоном, що в мене знову зародилась надія: адже ті "гості" можуть бути звичайною подругою.
— Так, — мовив я, — ви могли б заграти мені по телефону мазурку Шопена B-dur, опус сьомий.
Вона засміялась і сказала:
— Ну, ви ж і майстер на витівки! — Почувши її сміх, я вперше взяв під сумнів свою моногамію. — Я не дуже полюбляю Шопена, — мовила вона, — і граю його погано.
— Ах, боже мій, — сказав я, — та яке ж це має значення! Ноти у вас є?
— Десь повинні бути, — відповіла вона. — Хвилиночку...
Моніка поклала трубку на столик, і я почув, що вона вийшла з кімнати. Поки вона повернулась, минуло кілька хвилин, я пригадав, як Марі розповідала мені, що навіть у деяких святих були подруги. Звичайно, між ними існувала тільки духовна любов, але вони все ж мали від жінок "те діло" хоча б духовно. А я і цього не мав.
Моніка знову взяла трубку.
— Таки є, — зітхнувши, мовила вона, — ось тут усі мазурки.
— Будь ласка, — попросив я, — заграйте мені мазурку B-dur, опус сьомий, номер один.
— Я вже кілька років не грала Шопена і мушу трохи повторити.
— Може, вам не хочеться, щоб ваші гості почули, що ви граєте Шопена?
— О-о, — засміялась вона, — за нього я спокійна: хай слухає.
— Зоммервільд? — запитав я притишеним голосом і, почувши її здивований оклик, додав: — Якщо це справді він, трахніть його кришкою вашого рояля по голові.
— Він цього не заслужив, — мовила вона, — він дуже поважає вас.
— Це я знаю, — відповів я, — навіть вірю, що це так, але мені було б приємніше, коли б я наважився порішити його.