8.XI.49
РОЗРАДА
Орли від тебе сонце не несуть,
бо ти забула вже про мене.
До шляху світлість, мов небесний суд,
і крукове крило скажене.
Від тебе хмара в звістках не цвіте,
вітрам—платок зелений ниви...
все заполочинки мов: тремтите,
озимі, й землю полонили!
Нема тебе, кохана, вже й не щебет;
від уст голублені долоні.
Берез олтарна білість, а до тебе
листки, не ластівки! холодні.
Не шепіт вічности, що парус лодки —
до скель невидимо в припливі.
А кожен променя щільник солодкий
всю душу, мов бджолу, щасливить.
12.XI.49
ЗВАЖЕНІСТЬ
Не пожаліє птиця: в карне сонце,
як мукою кого стемнила...
І серце ранячи, зневажить конче,
мовчатиме, собі не мила.
Тоді на вітерці терпкого болю
без чорноти, до всіх пчолин —
під стріхою, що в неба, голубою,
як щедрий соняшник, мовчи!
До зірки в найбільшому вінці
опівдні серцем загорись.
Уже: до річки крила навгінці,—
вона, кигуча, буде скрізь.
Нехай через моря святі зозулі
крізь смуток суджений літають.
Не клич, душе! щоб небеса не чули—
не прийде й не всміхнеться з гаю.
9.Х 11.49
ЯК СОНЦЕ ЩЕ РОДИЛОСЯ
Як сонце ще родилося—давно,
для серця ти була жадана:
не голуб до колодязя, воно—
до сплеску, до твого кохання.
Але ще вище, ніж погляне сонце,
в долонях дарувати ласки.
І в лілії з очей роса не тоне
твоєї, що в труну не класти.
Не промине в огні мене не річка—
любов, де квітнуть груди вишні.
Як ластівка, лелінню неба стрічна,
душа до тебе в дні північні.
Твоє дихання доцвіта в дзвіночки
блакитні—щастю на стеблинках.
Б'є криллям несказанний чар жіночий
від тебе в кров мені, єдина!
Це в смерти щастя відберу квіточне
спахне, мов келех—захлинеться;
до серця стрепенеться й прошепоче
субьба велика, як планета.
11.ХІІ.49
РОЗЛУКА ДО КОРАБЛЯ
І
Лиш дзвоном неба розбудився морок,
і вже цвіте моє страждання—
передсвітом я чую: скоро, скоро
проплаче все, в розлуках дане.
І білі ластівки, ласкаві руки
коханої—заступить море,
заступить стежку, де в шептаннях рути
купається і сон поборе.
Як вірне сонце простилає хустку
тобі до ніжок, не побачу.
Як зірку де торкнеш пурпурноусту
чи пташку сполохнеш дитячу.
Чи найбіліше небо в грудях стане
по трепеті коханій, в стрічі
То наше, рідне, ще душі незнане,
ніжніє крилами на річці.
Грімкіш, ніж ланцюги на кораблях,
воно єднає кров крізь радість:
як вечір айстри в морі поглибля,
до серця буде розгоратись.
І рватись гілкою світань вселенських
аж на життя дзвінких карнизах;
гніздо небесних горлиць—білий плескіт,
вітає вітер нивок пізніх.
Над ними всі страждання перебігли
без тебе, світку, несказанні,
і вже катує душу вибух білий
без тебе в димнім океані.
Крізь нього, терплячи грудьми, прикличу
на пристрасть присмерку до вишень—
єдина! небо в глибину криничну
згорає, і земля колише.
І причарує ніч, як річка, щира,
між привиди всіх снів своїх.
Під світляними кпинами сузір'я—
нас повінчають солов'ї..
22.XII.49
Це все, що йде—по передвістю йде,
на озеро, на несмертельне...
Це все жоржинне: сонцю не бліде:
тут не забуде вже мене.
Не темнене на зраді з океану,
ласкаеться між нами зразу.
Пташа біди в годину окаянну
за смерчами синіє сказу...
Розділено! і сплачуть неминучі
потоки з вічного вулкання.
Вишнева мрія при бджолиній тучі
всміхатися ж не відвикала.
І ти до неї в молодім віночку
високого, мов день, кохання...
На брамі зірки вже відкрити хочу
ласкавість, що була остання.
На гріх проллється голубе прощення,
невмисний, мов сновиддя птаха;
безмежності в степах зірок привчена
розвидниться душа при хатах.
І вже до тебе з-за серпа розлуки
через морозну вічність горя,
докрикне кров'ю,— хоч прибій не слуха,—
ніяк ридання не прогорне.
Біда це все журба, що я без тебе,—
а де не без небес пройду,
мов грядка добрих арфок—цвітом тепле,
незнане промовля в саду.
То як же витерпіти, як не в ниві
зеленого під снігом болю
ключі згубити від зірок щасливих
і в колосках знайти з тобою.
28.XII.49
ОБНОВА ДНЯ
Тебе не бачать очі,— серце плаче,
але й стражданнями радію:
під громом соняшник німий неначе,
росинку світить на неділю.
Як струми ясности крізь сизу хмару,
недавні радості говорять.
Часинку кожну, в пестощах немарну,
навіки визволять від горя.
На грудях пахощами рідна вишні—
недужа ніжністю душа.
Це й не відвертість орхідеї грішна,
як сонце ласку приспіша.
Хоч ніби орхідеїне з стеблини
сіяння—пристрасть: як твоя—
простерлася до уст мені і нині,
стозір'я так не просія.
Вся тайна поривання в небі синя,
і в тіні—ми в привітнім місті.
Кривавлять губи гострого цвітіння,
а серця скарб, як квітка, чистий.
Дорогоцінність пристрасти пізнаю
в цілунку, жадному без міри.
Де сосна спомину прошепче з гаю,
де чистий місяць їй довірить.
Де дожене блаженне почуття—
все серце, мов огонь від гаю.
А зірка—трепету не прочита,
бо день над нею повітаю...
В соборі, що зо мною полюбила
кохана,—станемо преклонні,
де музики галузка голубина
гуде до Божої долоні.
10.1.
ОКЕАН
Уже за мною голубині сестри,
кигичучи, мов сон, витають;
як море все на віщім перехресті,
та все спливає в сиву тайну.
Чого це незриданні зграї кружать
без сонця до мого чола?
Нас доля—як не стали ще подружжя—
вже океаном розвела...
Вже досвітом на глибині відчаю,
де риза пориває вічно;
о, рідне серце! як я дожидаю,
й чаїні втішення навіщо?
Бо тільки сонце з крови перекаже
проз океан—мою біду,
де білокрилля хмару й хвилю в'яже,
де я до тебе не прийду...