Боже мій! Як же воно так сталося? Покійний батько говорив мені, що Суботів дістався батькові Богдана — Михайлові Хмельницькому ще від чигиринського старости Конецпольського...
Воно так справді було. Та з нашої України пани давно правду прогнали за десяту межу. Пан Конецполь-ський дав, а підпанок відібрав. Якийсь Чаплінський на Хмеля завзявся, напав у пригідну хвилю, як Богдана не було дома, збройною силою на Суботів і все розграбив, що сотник надбав своєю працею. Та ще й синка — недолітка приказав забатожити, а жінку його взяв до себе. Тепер сотник бездомний, як і все козацтво.
— А де ж тепер пан сотник пробував?
— В Чигирині правди своєї доходить та з Чаплінським правується. Та з цього борошна не буде хліба! Козак з ляхом ніколи справи не виграє...
Корнієнко взяв голову між руки і важко задумався...
Як воно над сотником таке нещастя скоїлось, то нема чого й лізти йому тепер на голову, у нього своїх клопотів доволі...
— Я думаю, що так воно зле не є. Хмельницький не таківський, щоб зараз від першого удару поклав вуха по собі і впокорився. Він доходитиме свого права, хоч би й шаблею... Та ти, юначе, знеможений, тому і страхіття у тебе на душу лізе. Ти приляж ось тут на моєму кожусі та проспись, а потому поміркуємо. Тобі тепер наче джмелі в голові гудуть...
У Корнієнка справді начеб джмелі у голові гуділи. Тепер ще випив горілки і наситився, та й сон став, його розбирати. Приліг зараз на кожусі і кріпко заснув...
Козак приклав ще дров до багаття і пішов до свого коня, що недалеко був прип'ятий, а тепер лежав і дрімав. Кінь був мокрий від роси.
— Здоров, гнідий! Ходи до мене, то просушишся...— Відп'яв коня з припони, а той, наче розумна людина, пішов за козаком до багаття.
— Ну, лягай!
Кінь став обнюхувати Корнієнка...
— Не бійся, це не лях, не татарин, а своя людина... Кінь прикляк на передні ноги, а потім поклався, не
зводячи очей з свого пана. Козак мугикав якусь пісеньку, начеб дитину заколисував.
Довкруги панувала мертва тишина. Ні звіра, ні птиці не було чути. Тільки інколи груба капля роси спадала з листка на листок і котилася на землю...
На божому світі стало чимраз прояснюватись...
Згодом почувся в лісі кінський тупіт, а потім і людський голос, що лунав по росі. Кінь зараз підвів голову і насторошив вуха. Козак прислухувався теж, а потім пішов поміж кущі ліщини і став розглядатися. За тими кущами була прогалина — полянка, поросла травою. Голоси було чути щораз ближче, а згодом виїхали на полянку два козаки. То був Богдан Хмельницький і його чура Степан. Хмельницький зліз з коня і передав його Степанові.
— Отут, Степане, підождемо...
Він понизив голову, поклав руки поза себе і став проходжатися по траві.
— Пан Чаплінський не такий точний, як ми,— каже до Степана,— задовго каже себе ждати... А може, зовсім не приїде? Я викликав його на лицарський двобій... а може, він мене вважає негідним такої честі? А хіба я не шляхтич, так як і він? Тільки що він лях, а я православний. 1
— Пане сотнику,— каже Степан,— чути стукотню... але там буде їх більше, як два...
Хмельницький став прислухатися.
— Справді так, їх буде з п'ятеро.
— Бережися, пане сотнику, зради і засідки... Я знав, що воно так буде, ляхові не можна вірити. Який він був би радий, коли б так в лісі на самоті скрутити тобі шию, мов горобчикові... Я радив панові взяти для безпеки який десяток козаків.
, — Не говори,— так умовлено було, що кожний з нас приїде з одним чурою, щоб подержав коні. То не по-ли-царськи недодержати слова та йти на зраду.
— От бачиш, пане сотнику, як шляхтич по-лицарськи додержує слова. Та хоч тепер послухай мене, батьку! Сховаймося тут де-небудь в ліщині і будемо бачити. Коли Чаплінський вийде не по умові, так і ми не показуймося, бо не буде тобі життя. Батьку, послухай моєї ради!
Степан був дуже стривожений.
Так ти радиш мені втекти і не битись? Тоді б ти сам плюнув мені в вічі.
Так зроби бодай ось що: зніми' мерщій жупана і надінь дротянку, яку я взяв з собою.
• Степан вийняв з-під поли дротяну сорочку і передав Хмельницькому. Той не дав собі два рази говорити і за хвилю вже запинав на собі ґудзики жупана.
В тій хвилі показалися з лісу два їздці: Чаплінський, смертний ворог Хмельницького, і старостинський гайдук. Це видалось Хмельницькому підозрілим, бо він виразно чув тупіт кількох їздців, а тут з'явилося лише двоє.
Що ж, пане Хмельницький,— каже згірдно Чаплінський,— будемо битись чи будемо миритись?
Не глузуй, вашмосць! Ти добре знаєш, що між нами миру бути не може і один з нас остане тут...
— Свербить тебе шкура, то й добре, я тебе почухаю... Хмельницький скипів. Насупив брови і блиснув люто
очима.
— Не чванькуйся, вашмосць, бо все в божих руках, ще не знаєш, чия візьме...
— Б'ємось до першої крові...
— Б'ємось до смерті,— крикнув Хмельницький і вдарив рукою по шаблі,— ти хіба не дочув, як я говорив, що один з нас тут лишиться. Злазь з коня і ставай, якщо ти не заєць.
Як ти, хлопе, до мене —говориш? — скрикнув в свою чергу Чаплінський, злазячи з коня.
Ти, блазню! — гримнув Хмельницький.— Я кращий шляхтич за тебе! Тиранський лакею і блюдолизе, розбишако! Бережись!
Хмельницький витяг шаблю, Чаплінський теж...
В цю хвилю Хмельницький увесь перемінився. Запанував над собою, над своїм гнівом і пригнуздив своє схвильовання, мов бистрого коня. Він добре знав, що в двобою можна поконати противника лише спокоєм і холодною кров'ю.
Навпаки, Чаплінський з піною на устах скочив на Хмельницького, мов скажений пес. Хмельницький відбив раз і другий удари, а за третім разом так гримнув Чаплінського, що йому аж рука задеревіла. Він пізнав, що Хмельницькому в двобою не устоїться. Тепер Чаплінський став уступати, відбиваючись перед ударами Хмельницького. Чаплінський уступав до кущів. Уступаючи, вложив пальці в рот і свиснув протяжно. На це вискочили з кущів три дужі гайдуки і кинулися з шаблями на Хмельницького.
— Ха, ха, ха,— реготався Чаплінський, стоячи вже тепер на боці,— танцюй тепер, хаме, як тобі заграють...
Тепер Хмельницький відбивався від чотирох. Він обертався кругом, обороняючись шаблею. Один гайдук вдарив його з всієї сили по ребрах, та шабля вдарила в дротянку і не зробила шкоди.