– Дочка загинула, Мілена померла.
– А-а… сліпа рабиня? Ну й що?
– О, ти нічого не розумієш!
– Ти так говориш, ніби померла твоя рідна мати.
Ольвія враз відсахнулася.
– Звідки ти знаєш?
– Я нічого не знаю, крім того, що померла твоя рабиня, і ти дуже сумуєш за нею.
– Мілена – не рабиня! – вигукнула вона. – Не смій її так називати.
– Своєю добротою і лагідністю вона заслужила, щоб називатися людиною, – згодився він. – Я знаю, Мілена тебе любила і берегла. Але все ж таки не треба так за нею побиватися.
Ольвія болісно думала: сказати йому чи не сказати про ту страшну таємницю? Повідати, що сліпа рабиня – її мати?
Заворушила губами, але так і не зважилась.
– Ох, Тапуре… У серці моїм камінь…
– То тебе мордує злий дух!
– Чи злий він – не знаю, але що не від добра він, то це так.
– Ми втечемо від злого духа! – гаряче зашепотів він.
– Як – втечемо?
– Сядемо на коней – помчимо в степ, а злий дух і відстане. Скіфи завжди так роблять, інакше злий дух тебе зовсім замордує.
– Ох, якби можна було утекти від злого духа! – запально вигукнула Ольвія. – Як би то гарно було тоді у світі жити!
– Утечемо! – зашепотів Тапур і приклав пальця до губ. – Тссс!.. Злий дух почує, що ми затіваємо, і нам важко буде його спекатись.
Він схопив її за руку і мовчки вивів із шатра.
Саме привезли від Борисфену воду у великих шкіряних мішках, і Тапурове воїнство оточило вози із мішками, з яких капала вода. Тапур підвів Ольвію до осідланих коней, допоміг їй сісти, сам сів на другого коня.
– Зніми із себе куртку та башлик і тримай їх у руках.
Ольвія зняла куртку і башлик, і вони рушили. Сонце стояло над головою, було спекотно, але Ольвія спеки не відчувала. Після трьох днів сну її приємно зігрівало сонячне тепло.
Виїхавши за табір, пустили коней швидше. Спинилися, коли від'їхали від табору на політ однієї стріли.
– Еге-ге-ей!!! – крикнув Тапур, і луна пішла степом. – Злий дух, ти чуєш нас? Озвися!
І вмовк прислухаючись. Зовсім поруч почувся слабенький писк. Тапур стрепенувся і радісно глянув на Ольвію.
– Чула?.. То злий дух озивається до нас посвистом бабака.
І крикнув у степ:
– Злий дух! Не ховайся в норі, не свисти бабаком, а втікай геть від Ольвії пошвидше! Я не хочу тебе бачити й чути. Не смій більше й близько підходити до Ольвії.
Вдруге свиснув бабак.
– Сердиться… – прошепотів Тапур. – Лютує, що ми хочем втекти од нього. – І крикнув Ольвії: – Кидай хутчіше куртку – і гайда!
Ольвія кинула куртку, і коні зірвалися з місця.
– Ap-p-p-a-a-a!!! – кричав Тапур. – Злий дух, бери куртку Ольвії і не женися за нами! Тобі ніколи нас не здогнати. Ми втечемо від тебе назавжди!
Ольвія припала до конячої гриви, вітер засвистів у вухах, замиготів степ, летячи разом із нею. Не відчувала коня, здавалося, що летить на власних дужих крилах, а навколо такий радісний світ, де немає більше зла, а є лише добро і щастя.
– Ар-р-р-а-а-а!!!
За горбами вони стишили хід. Ольвія так і не могла зрозуміти: чи на коні вона мчала, чи летіла на власних крилах? Відчувала себе легко, ніби й справді утекла од усього злого і недоброго. З радістю вдихала міцне і терпке степове повітря, гаряче, туге, відчувала, як міцніють груди, як нова сила вливається у її змучене тіло. Як добре, коли можна утекти від зла!
– У нас більше немає зла? – все ще не вірила Ольвія.
– У нас лишилося тільки добро!
Ольвія помовчала і задумливо мовила:
– Якщо зло коли-небудь з'явиться, ми завжди будемо утікати від нього. І будемо жити з тобою, як Бавкіда та Філемон.[36]
– А хто це такі?
– О, то найвірніша подружня пара у всій Греції! – вигукнула вона. – Сам батько богів, великий сотер Зевс, гостював у них під виглядом подорожнього. Подружня вірність Бавкіди та Філемона так зворушила його, що Зевс подарував їм довголіття. "А коли відживете своє, – сказав Зевс, – то помрете разом, щоб ви й на мить не розлучалися…"
– Ви, греки, мабуть, усі щасливі?
– Ні, – зітхнула Ольвія. – Щасливі лише ефіопи, які мешкають далеко-далеко звідси, аж на краю землі. Ефіопи не знають хвороб, довго-довго живуть, не відаючи, що таке горе. У них часто гостюють боги. От би поїхати до них за щастям.
Тапур заперечливо похитав головою.
– На своїй землі горе краще, як на чужій щастя, – мовив тихо, але твердо. – Ми вдома будемо здобувати своє щастя. Ось виженемо персів і будемо з тобою жити зовсім по-іншому.
– Перси більше не повернуться сюди? – запитала вона з тривогою.
– Ніколи! – запально вигукнув Тапур. – Доки житимуть, сюди, у наші степи, вони вже не повернуться.
На її очах заблищали сльози.
– А хто мені поверне маленьку Лікту?
– Ольвіє!.. За смерть дочки я відомстив персам. Я ганяв їх, як зайців! Мої воїни здирали з них чуби і витирали об них руки!
– І все одно у мене немає Лікти… – Ольвія прикусила губу, помовчала, борючись із плачем, а тоді над силу прошепотіла: – Немає і ніколи не буде. А в моїм серці – важкий камінь. Але мені трохи легше, що ви збили персам пиху!
– О, перси без жодного великого бою програли похід і втікають зараз до Істру! – весело вигукнув він. – От як їх зумів поводити за носи мудрий і хитрий Іданфірс! Під кінець ми хотіли дати їм вирішальну битву. Ми підійшли до перського табору, сказали їм, що вранці будемо з ними битися. Усю ніч у їхньому таборі горіли багаття і кричали віслюки… А коли ми вранці увірвалися в табір, там виявилися віслюки та поранені і ослабілі воїни, котрих Дарій кинув напризволяще. А сам він утік на захід. І тікає зараз туди, звідки прийшов: до Істру. Там, на Істрі, у них лишився міст – єдиний їхній порятунок. От Дарій і поспішає перебігти по мосту на той берег і сховатися у фракійській землі. Та він не втече, Іданфірс вже послав Скопасіса із військом, щоб він випередив персів і зруйнував міст. Ось тоді ми притиснемо персів до Істру і скинемо їх у воду…
Розділ шістнадцятий
Скопасіс біля мосту
Скопасіс таки випередив Дарія. Він повів загін навпростець до Істру, одному йому відомими шляхами, і, коли прийшов до західної річки, персів ще там не було. Йшли вони кружним шляхом, блукали, тож скіфи й випередили їх. Міст охороняв мілетянин Гістіей із своїм загоном та будівничий Кой із своїми людьми.