Ольвія мовчала.
– Радість онімила твої вуста? – лагідно запитав цар царів.
– Бути зрадницею – невелика радість, – відповіла Ольвія.
Брови Дарія ворухнулися.
– Як розуміти дочку архонта і дружину скіфського вождя?
– У мене немає зла до скіфів, бо вони нічого лихого мені не вчинили, – полонянка глянула в холодні очі царя царів. – У мене немає гніву і до Тапура. Йому потрібний син.
– То в чому ж тоді суть?
– Суть ось у чому, великий царю. – Ольвія почекала, доки перекладе товмач, і далі говорила уже повільніше: – Все, що трапилось, це наша з Тапуром справа. Скіфи тут ні при чім.
Чорна тінь набігла на сухе лице Дарія.
– Я хочу тобі зробити добро.
– Коли ти, великий царю, добрий – вели відпустити мене додому, до Гостинного моря, – різко сказала Ольвія. – А мстити Тапуру я не буду. Я люблю його. Він батько моєї дитини. Що між нами сталося, те між нами й лишиться!
Дарій смикнувся, але стримався і сказав з погрозою:
– Я велю відпустить тебе до твого батька, хоч ти й гостроязика та непоштива. Але після того, як ти найближчим шляхом поведеш мою кінноту на Скіфію. О, це займе у тебе зовсім небагато часу. І потім ти вільна, як птах у небі. Я щедро тебе нагороджу, дам багату повозку, слуг і рабів, аби дочка архонта більше не гасала самотня степами. І ти повернешся додому з небаченими дарами.
– Коли владика такий всемогутній, то нехай сам і шукає скіфів! – не відаючи, що каже, вигукнула Ольвія. – У нього багато воїнів. Коли вони чогось варті, то цар царів обійдеться і без жіночої зради.
Дарій потемнів з виду.
– Гляди, щоб твій довгий язик не зашкодив твоїй ніжній шиї! – тихо, але владно мовив владика. – Таких слів, які вилетіли щойно з твоїх уст, я нікому не прощаю. Я онімлюю такі вуста. Але тебе помилую, зважаючи на твою молодість і вроду. Дочка грецького архонта просто не думає, що каже!
Розділ чотирнадцятий
У білій юрті
Після розмови з перським царем полонянку поштиво завели до білої юрти, чистої і охайної. Воїни, що її супроводжували, ставились до неї начеб з повагою, принаймні тримались досить ввічливо.
Ольвія не могла зрозуміти, хто вона: гостя чи полонянка?
Владика всіх людей від сходу й до заходу сонця, цар царів з великою повагою поставився до дочки грецького архонта, пояснили їй через товмача. Адже у білу похідну юрту поселяють тільки вибраних гостей… Щоправда, додали, і полонянка вловила у голосі неприховану іронію, час воєнний, а навколо дикі степи, у яких нишпорять скіфи. А можливо, й сам Тапур її шукає, щоб скарати за дочку, а тому, аби з дорогою гостею нічого лихого не трапилось, біля входу до юрти невідлучно стоятиме варта…
Ольвія стомлено опустилася на килим. Всередині юрта була заслана кількома шарами килимів, у яких грузли ноги, і тому було тихо, а попід стінами лежали оксамитові подушечки. У юрті затишно і тихо – товста повсть гасила табірний лемент.
Не встигла зібратися з думками, як до юрти нечутно зайшов раб з голеною головою й великим кільцем у носі. Наче не зайшов він, а заплив, як чудернацька риба. Всередині кільця висів маленький дзвоник і теленькав, доки раб, кланяючись, ставив їжу. Задкуючи й подзвонюючи, раб беззвучно виплив із юрти, а Ольвії ще довго вчувався його дзвоник.
У дерев'яному коритці лежало червоне варене м'ясо, поруч стояв глечик з водою, а на дерев'яному тарелі гіркою здіймались фісташки. Не відчуваючи смаку й тим більше голоду, полонянка механічно пожувала трохи твердого й несмачного м'яса, з жадібністю напилася, погодувала дочку, що вже почала вередувати, перепеленала її, і колихаючи, тяжко зітхнула.
Що ж далі? Де вихід із цієї юрти? Та й чи є він взагалі? Ох, Тапуре, шалений і свавільний, чи знаєш хоч ти, яка біда заповзає у твої степи? І як вирватися із цієї затишної білої юрти з м'якими килимами, щоб попередити тебе?
Перси чекають від неї згоди, вимагають, щоб вона стала зрадницею і відомстила тобі, Тапуре. Перси поспішають виграти час, щоб застукати скіфів зненацька, а для цього треба найкоротшим шляхом, не блукаючи в безводних степах, проникнути у Скіфію і розбити її головні сили. То, може, відомстити тобі, Тапуре? Щоб знав, як погрожувати рабством?
У сні крикнула дочка..
Ольвія стрепенулась, сполошено глянула на Лікту: мала таке відчуття, немов щойно закричав сам Тапур.
– Не кричи, Тапуре, – пошепки сказала Ольвія. – Я тебе не зраджу, я не поведу у твої степи персів, що б зі мною вони не вчинили.
Від доччиного голосу трохи полегшало на душі, посміхаючись сама до себе, з тугою подумала, що вона все ще любить свавільного вождя. Любить і нічого не вдіє з собою.
І навіть зла у душі на нього не має.
Хіба що образу…
– Тапур, Тапур… – прошепотіла, дивлячись на дочку. – Що ж тепер буде? Опинилась я наче між Сціллою і Харібдою – ти мені рабством погрожуєш, а перси – смертю…
Несміливо теленькнув дзвіночок, і в юрту, зігнувшись, заплив раб із кільцем у носі.
– Щезни геть, маро! – крикнула Ольвія, і раб, дзенькнувши дзвоником, справді щез, а в її вухах ще довго теленькало і дзвеніло.
Присіла, спершись на оксамитові подушечки, зітхнула, задумалась… Що ж тепер?.. Голова як не розколеться, ніби хто по скронях камінчиками – дрібними та гострими – б'є… Де вихід? Де? І чи є він взагалі, вихід? О боги, чим я вас прогнівила, що ви послали мені такі тяжкі випробування? Невже я ніколи не була щасливою і безжурною, як чайка морська?
І здалося їй, що вона вдома, у легкому світлому хітоні біжить берегом моря, і над нею носяться білі чайки… І теплий морський вітер обвіває її лице, тріпоче волоссям… А вона сміється і біжить понад морем… Ні, не біжить, а наче летить, розкинувши руки, летить сонячна, легка, безжурна, сміхотлива… І не знає вона, що таке горе й біда, і не треба їй думати й шукати вихід із скрути, бо життя її безжурне, юне, вічне…
О боги, невже вона колись була такою щасливою? Невже була такою, коли не треба було ні про що думати, не приймати ніяких рішень, а пурхати, літати над морем білосніжною чайкою…
Чиясь тінь упала на її обличчя, вона тихо скрикнула і схопилась, насторожена і тремтяча.
– Хто тут?!
У юрті сидів (де він узявся? коли зайшов?), схрестивши під собою ноги, старий довгобразий дід з рідкою, наче лляною бородою, у білій повстяній шапці, схожій на царську тіару, на плечах біліла накидка.