Мегабаз помчав до владики.
Вислухавши полководця, Дарій повеселів, махнув рукою: "Переправлятися бродом! На тім боці головним колонам відійти подалі в степ, стати на ніч табором, а вранці, з першим променем сонця, – в погоню за саками!.."
Коли голови трьох колон підійшли до ріки, хвости їхні ще тяглися сухими й гарячими степами десь на відстані доброго денного переходу до ріки, і задні вперше позаздрили тим, хто вів перед, і, отже, зараз уже донесхочу хлебче таку свіжу, таку прохолодну, таку життєдайну воду із скіфського Арпоксаю.
Але спинятися на березі Великої води й тим більше ставати табором Мегабаз несподівано заборонив, велівши начальникам колон починати переправу з ходу, пити ж воду і запасатися нею під час броду – не затримуючи руху своїх загонів. Спускалися з глиняної кручі з гиком, галасом і свистом. Піші, попіднімавши зброю та щити, в хмарі куряви з'їжджали вниз на власних сідницях і, жовті від глини, кидались до води з широко розкритими, пересохлими ротами. Коней зводили не прямо, а навскіс, вони присідали на задні ноги, хрипіли, але все одно поривалися вниз, до води. Гірше було з обозами. Волів та биків випрягали і зводили вниз, вози, обліпивши, як мухи, піхотинці спускали на руках. Вози зривалися і, калічачи та давлячи людей, котилися вниз, і до води докочувались самі лише колеса… А на кручі з'являлись все нові й нові загони кінноти, піших, обози, і переправі, здавалось, не буде кінця.
Мегабаз виставив на всяк випадок дозори і помчав до царя, котрий, зупинившись із своїм почтом неподалік переправи, з високої кручі спостерігав за тим, що творилося біля Великої води. Запилене, обвітрене лице його було наче закам'янілим, без будь-якого виразу.
– Ми заглибились у ці краї на десять днів путі, а втікачів так і не наздогнали, – сказав полководцю, і голос його не віщував нічого доброго. – Скільки ще днів моє військо буде ганятися за саками на тім боці Великої води?
Мегабаз не знав, що відповісти, а тому вдав, що закашлявся.
– Твій кашель не звільняє тебе від відповіді, – в'їдливо зауважив Дарій. – Похід має закінчитися за шістдесят днів. Але я не збираюся всі шістдесят днів ганятися за скаїті. Мені потрібна битва. Хоча б одна битва.
– Царю! Я певний, що на тім боці, дійшовши до середини Скіфії, ми таки наздоженемо кочовиків, – намагаючись говорити твердо, відповів Мегабаз. – їм просто вже нікуди буде втікати. Хіба що до ріки Танаїс, але за нею вже землі савроматів, які не люблять скіфів. Тому кажу: втікачів ми наздоженемо за Великою водою. І вони – хочуть того чи не хочуть – а змушені будуть прийняти битву.
Дарій якусь мить мовчки дивився на ріку, береги якої аж кишіли від його воїнства, насупився.
– Прискорте переправу! Тих, хто баритиметься, – наказуй! Завтра вранці щоб усі були готовими до походу.
Хоч як Мегабаз не метався біля переправи, але прискорити перехід навіть він не зміг. Надто велика кількість люду збилася на березі, щоб швидко і без затримки перейти на той бік. Та й переправлятися через Велику воду доводилось зигзагом, а це різко уповільнювало темп. Майже до середини ріки колони рухались прямо (тут вода сягала коням трохи вище колін), далі починалися такі глибини, що й двома зв'язаними списами не можна було дістати дна. Але, на щастя, між тими прірвами були піщані мілини, де видно було дно. Кінні та піші переходили від однієї такої мілини до іншої зигзагами, обминаючи бездонні ями, де навіть вода була чорною. Пили на ходу, не пили – хлебтали, зачерпуючи воду долонями, шоломами, шапками, – хто чим міг. Нахилятися ж і пити прямо з ріки було небезпечно – задні могли збити з ніг і затоптати на дні, що й траплялося раз у раз… З собою набирали воду в бурдюки – не так для себе, як для коней. Ріку швидко скаламутили, і невдовзі довелося пити воду пополам з піском, і той пісок довго скрипів на зубах і дер у горлі. Чим довше переправлялися, тим каламутнішою ставала вода – але на те вже не звертали уваги. Ті ж, хто хотів напитися чистої води, кидались на глибоке, пірнали й зникали у вирвах… Охриплі десятники, сотники й тисячники марно надривали горлянки, застерігаючи від підступних вирв – спраглі сунули де глибше й топилися десятками. Їхні трупи з роздутими животами спливали нижче переправи й пливли далі, певно, до Понту.
Обози час од часу збивалися з броду, й вози з усім своїм добром та волами зникали у вирвах.
А до переправи підходили все нові й нові десятки тисяч – кінні, піші, обози, і здавалось, їм не буде кінця-краю. З настанням темряви головні сили встигли переправитись, а хвости й до вечора не підійшли до Великої води. Переправлятись вони мали на другий день. А по той бік, у таборі, посеред широкої долини вже палали вогнища – повеселіле воїнство готувало вечерю. Різали останніх овець з тих, спершу не лічених, отар, які гнали за військом раби. Всі вірили: ще день-два, і вони наздоженуть скіфів, а тоді буде все. І м'яса теж буде вдосталь, адже чого-чого, а худоби у скіфів пребагато.
А до переправи вже в темряві підходили все нові й нові загони.
Не знайшов Дарій спокою і на тім боці Великої води.
Воєначальники щодня скаржились йому, що скіфи не тямлять воювати, що так вести себе, як вони ведуть, не подобає достойним мужам. Дарій у всьому згоджувався, але зарадити нічим не міг: між його військом і скіфами залишався один денний перехід. З такою тактикою ведення війни він до того ще не зустрічався. Раніше противник, на якого він ішов, або приймав бій, або здавався… Але щоб водити отак… ні, такого з ним ще ніколи не було. Ганятися і відчувати себе переможеним? І до чого так добігаються скіфи? Зрештою, вони у себе вдома, знають степи, як свої пальці, а він?.. Що знає він про їхні степи?.. І – що найгірше! – Дарію знову почав снитися обезголовлений ним Сірак, сакський пастух із берегів Яксарту.
І не думав цар про того сака, з голови його викинув, а він, бач, йде і йде у його сон.
А сон був один і той же, як на замовлення: він, Дарій, веде своє військо, женучись за скіфами, а попереду, на відстані польоту стріли, маячить сак у драній повстяній куртці, у витертих на колінах шкіряних штанях, у розлізлих сап'янцях, з носків яких стирчать його пальці. Безтурботно шкірить Сірак свої зуби, поляскує себе батогом по халявах – лясь-лясь!.. Аж у Дарієвих вухах відлунює той ляскіт.