А вже найгірше надоїв мені дяк своїм грізним поглядом. Співає, співає, аж нараз схилить голову і понад окуляри — зирк на мене! А мені здається, що з'їсти мене хоче. "Ага! — думаю, — заздрість тобі, що й я на пана переходжу... хотів усе за хлопця держати, а тут бач який з мене піддячий..."
За такими гадками то й спів не йшов. Кілька разів змилив я, не витримав нотки, перетягнув або не дотягнув, а Титла зараз за кожним разом у бік! Давніше то й за ухо потягнув, а я собі байдуже, але нині ті штовханці так чогось боліли, що я рад був у землю сховатись. Як-то? Шпенцер і штовханці — то зовсім не лицює... Але якось я видержав. Сховали ми плащеницю, відправили утреню воскресну, почали службу... Прийшло Херувими. Можете собі уявити, що то за "Иже Херувими" були на Великдень! Скрутне та штуцерне, а що вже довге, то й казати не треба! Удвоє довше, як на звичайне свято. Зразу всі ми потрохи потягали, а далі видимо, що не йде, та й перестали, пустили самого Титлу. А він аж заливається, аж очима завертає, так виводить, і кінця, здається, не буде. Аж тут підібрав зависоко. Виджу я, і він видить, що не дотягне, та як не штовхне мене в бік! А я як не попруся, як не потягну, аж залящіло! "Ну, добре, — думаю, — що не загаяв! Був би Титла лютий, а так, може, за шпенцер забуде... Співаємо дальше. Титла, як звичайно, руками вимахує, синьою хусткою від табаки піт з чола обтирає, а я стою, всякої виводжу та очима кидаю по церкві.
Аж тут чую — коло мене сміхи. Дивлюся на церкву — сміхи. Дивно мені. Що таке? В церкві сміються! Я на церкву плечима, та й дальше співаю. Коли дурні, то смійтесь, як сорока до сиру...
Але де там, співати не годен! Сміхи та сміхи. Чоловіки сміються, жінки в бабинці сміються, вправді стиха, в кулак, але сміються. Дивляться на мене і посміхаються. "Може, добре на ковнірі вздріли... Приніс від жида шпенцер, та, може, приніс зі шпенцером..."
Господи! Коли мені це через голову майнуло, як не схоплюся з крилоса, як не пудну з церкви! Здавалося мені: ось-ось таки зараз зі стиду спалюся. А кров так до голови б'є, що, здається, заллє чоловіка...
Кілько натягався Титла за вуха, а ніколи так дуже не пашіли, як в цей мент...
Вийшов я з церкви, а люди, що стояли під церквою, в сміх. Біжу цвинтарем, а хлопці, що стояли під дзвіницею в сміх! А хлопчики менші біжать за мною та викрикують: "Диви, який пан! Диви, який пан!"
Прибіг я додому, а дячиха узріла мене, то аж присіла, так сміється! Метнувся я до комори та до Карольчиного зеркальця, що було вліплено в стіну. Дивлюсь, а мої плечі мов мечем розрубані!.. Нічо інше, тільки потиснувся я при "Иже Херувими", — і шпенцер трїс...
Матінько моя! Такий мене тоді гнів вхопив, що я аж заплакав.
Господи! І треба ж мені було такої публіки, такого сорому, на ціле село? Як же я тепер, бідний, людям в очі гляну? Як я до церкви покажуся? Що мені Каролька скаже?
Виплакався я, виплакав, хоч який був великий, а тоді, — як не кину отим сурдутом проклятим до землі! Та давайте, мені, що хочете, чи я його більше уберу?! Ввдно, сам пан Бог не каже цуратися батьківської одежі...