— Гаразд, гаразд, я розберусь потім... Мабуть, тут непорозуміння...
Попервах Андрій Юхимович працював дуже старанно. Він приймав щодня з ранку до обіду, робив операції і навіть мав акушерську практику. Дами говорили про нього, що він уважний і чудово вгадує хвороби, особливо дитячі й жіночі. Але згодом діло помітпо надокучило йому своєю одноманітністю й очевидною марністю. Сьогодні приймеш тридцять хворих, а завтра, дивись, насунуло їх тридцйть п'ять, а післязавтра сорок, і так день у день, з року в рік, а смертність у місті не зменшується, і хворі не перестають ходити. Подати серйозну допомогу сорока прихожим хворим з ранку до обіду нема фізичної змоги, значить, мимоволі виходить самий обман. Прийнято звітного року дванадцять тисяч хворих, значить, просто кажучи, обдурені дванадцять тисяч чоловік. А класти серйозно хворих у палати й ходити коло них за правилами науки теж не можна, бо правила є, а науки нема; якщо ж облишити філософію і педантично додержуватись правил, як інші лікарі, то для цього насамперед потрібні чистота і вентиляція, а не бруд, здорова їжа, а не щі з смердючої кислої капусти, і добрі помічники, а не злодії.
Та й навіщо заважати людям умирати, якщо смерть є нормальний і законний кінець кожного? Що з того, коли який-небудь купчик або чиновник проживе зайві п'ять, десять років? А якщо вбачати мету медицини в тому, що ліки полегшують страждання, то мимоволі постає запитання: навіщо їх полегшувати? По-перше, кажуть, що страждання роблять людину більш досконалою, і, по-друге, якщо людство справді навчиться полегшувати свої страждання пілюлями і краплями, то воно зовсім занедбає релігію і філософію, в яких досі зн&одило не тільки захист від уся-, кого лиш, а навіть щастя. Пушкін перед смертю зазнавав страшних мук, бідолаха Гейтіе кілька років лежав паралізований; чому ж не похворіти якому-небудь Андрієві Юхимовичу чи Мотроні Савівні, в яких життя беззмістовне і було б зовсім пусте й схоже на життя амеби, якби не страждання?
Пригнічуваний такими міркуваннями, Андрій Юхимович опустив руки й став ходити до лікарні не кожного дня.
VI
Життя його проходить так. Звичайно він устає ранком годині о восьмій, одягається і п'є чай. Потім сідає в себе в кабінеті читати або йде до лікарні. Тут, у лдкарні, у вузькому темному коридорчику сидять амбулаторні хворі, чекаючи прийому. Повз них, гупаючи чобітьми по цегляній долівці, бігають служники ї сиділки, проходять худі хворі в халшгах, проносять мерців і посуд з нечистотами, плачуть діти, дме протяг. Андрій Юхимович знає, що для хворих на пропасницю, сухотних і взагалі вразливих хворих такі умови дуже важкі, але що зробиш? В приймальні зустрічає його фельдшер Сергій Сергійович, маленький, товстий чоловік з голеним, чисто вимитим пухлим обличчям, з лагідними плавними манерами і в новому просторому костюмі, схожий більше на сенатора, ніж на* фельдшера. В місті віп має величезну практику, ходить —у білому галстуку і вважає себе більш обізнаним, ніж лікар, який зовсім не має практики. У кутку, в приймальні, стоїть великий образ у кіоті, з важкою лампадою, коло нього — ставник у білому чохлі; на стінах висять портрети архієреїв, краєвид Святогорського монастиря і вінки з сухих волошок. Сергій Сергійович релігійний і любить благоліпність. Образ поставлено його коштом; неділями в приймальні хто-небудь з-хворих, з його наказу, читає вголос акафіст, а після читання сам Сергій Сергійович обходить усі палати з кадилом і кадить у них ладаном.
Хворих багато, а часу мало, і тому справа обмежується самим тільки коротким опитуванням і видачею яких-небудь ліків, як-от летючої мазі чи рицини. Андрій Юхимович сидить, підперши щоку кулаком, замислившись, і машинально ставить запитання. Сергій Сергійович теж сидить, потирає свої ручки і зрідка втручається.
■■— Хворіємо й нужду терпимо через те,— каже він,— що господу милосердному погано молимось. Еге ж!
Під час прийому Андрій Юхимович не робить ніяких операцій; він давно вже одвик від них, і вигляд крові його неприємно хвилює. Коли йому доводиться розкривати дитині рота, щоб заглянути в горло, а дитина кричить і захищається рученятами, то від шуму у вухах в нього наморочиться голова й виступають сльози на очах. Він квапиться приписати ліки і махає руками, щоб жінка швидше винесла дитину.
На прийомі скоро йому надокучають боязкість хворих та їхня нетямучість, близькість благоліпного Сергія Сергійовича, портрети на стінах і свої власні запитання, що їх він ставить незмінно вже понад двадцять років. І він виходить, прийнявши п'ять-шість хворих. Решту без нього приймає фельдшер.
З приємною думкою, що, слава богу, приватної практики в нього давно вже нема і що йому ніхто не перешкодить, Андрій Юхимович, прийшовши додому, негайно сідає в кабінеті за стіл і почипає читати. Читає він дуже багато і завжди з великою охотою. Половина платні йде в нього на купівлю книг, і з шести кімнат його квартири три завалено книгами і старими журналами. Найбільше він любить твори з історії і філософії; а з медицини він передплачує тільки "Врача", якого завжди починає читати з йінця. Читання кожного разу триває без перерви по кілька годин і його не стомлює. Читає він не так швидко й поривчасто, як колись читав Іван Дмитрович, а повільно, проникливо, часто спиняючись на місцях, які йому подобаються або незрозумілі. Біля книги завжди стоїть графинчик з горілкою і лежить солоний огірок або мочене яблуко просто на сукні, без тарілки. Через кожних півгодини він, не відриваючи очей від книги, наливає собі чарку горілки й випиває, потім, не дивлячись, намацує огірок і відкушує шматочок.
О третій годині він обережно підходить до кухонних дверей, кашляє й каже:
— Дар'юшко, як би мені пообідати...
Після обіду, досить поганого й неохайного, Андрій Юхимович ходить по своїх кімнатах, схрестивши на грудях руки, і думає. Б'є четверта година, потім п'ята, а він усе ходить і думає. Часом риплять кухонні двері і з'являється з них червоне, заспане обличчя Дар'юшки.
Андрію Юхимовичу, чи вам не пора пиво пити? — питає вона заклопотано.
— Ні, ще не час...—відповідає він.—Я почекаю... почекаю...