І все-таки в повітрі було щось невловиме й незвичне, нестерпна чужа атмосфера, ніби якийсь запах, — запах навали. Він сповнював житла й громадські місця, надавав особливого смаку їжі, породжував таке відчуття, ніби подорожуєш по далекій-далекій країні, серед небезпечних диких племен.
Переможці вимагали грошей, великих грошей. Жителі платили без кінця; а втім, вони були багаті. Та чим нормандський комерсант багатший, тим сильніше він страждає від найменшого збитку, бачачи, як найдрібніша часточка його надбання переходить в інші руки.
Проте на два-три льє нижче міста, біля Круассе, Дьєпадля або Б'єссара, матроси й рибалки не раз витягали з глибини ріки розбухлі трупи німців у мундирах, то вбитих ударом ножа або кулака, то з проламаною каменем головою, то просто скинутих у воду з моста. Річковий намул обгортав саваном ці жертви таємної дикої й законної помсти, безвісного героїзму, безшумних нападів, більш небезпечних, ніж бої серед білого дня, і позбавлених ореолу слави.
Бо ненависть до Чужоземця завжди озброює купку Безстрашних, готових померти за Ідею.
Але тому, що завойовники, хоча й підкоривши місто своїй незламній дисципліні, все-таки не зробили жодного з тих жахливих злочинів, які поговір незмінно приписував їм під час їхнього переможного походу, — жителі кінець кінцем посміливішали, і потреба торговельних операцій знову ожила в серцях місцевих комерсантів. Деякі з них були зв'язані значними грошовими інтересами з Гавром, зайнятим французькою армією, і вирішили спробувати попасти в цей порт-суходолом до Дьєп-па, а там сісти на пароплав.
Були використані всі впливові знайомства з німецькими офіцерами, і комендант міста дав дозвіл на виїзд.
Для цієї подорожі, на яку записалося десять чоловік, було найнято великий диліжанс з четвернею коней, і вирішено виїхати у вівторок вранці, вдосвіта, щоб уникнути всіляких зборищ.
За останні дні мороз уже скував землю, а в понеділок, коло третьої години, з півночі насунулись великі чорні хмари і принесли з собою сніг, який падав безперервно весь вечір і всю ніч.
Вранці, о пів на п'яту, пасажири зібралися у дворі "Нормандського готелю", де вони мали сісти в карету.
Вони ще не прокинулися як слід, куталися в пледи і тремтіли від холоду. В темряві вони насилу бачили один одного, а незчисленний важкий зимовий одяг робив усіх схожими на гладких кюре в довгих сутанах. Та ось двоє чоловіків упізнали один одного, до них підійшов, третій, і вони почали розмову.
— Я їду з дружиною, — сказав один з них.
— Я теж.
— І я.
Перший додав:
— У Руан ми вже не повернемось, а якщо пруссаки підійдуть до Гавра, переїдемо в Англію.
У всіх них були однакові наміри, бо це були люди однієї вдачі.
Проте коней ще не запрягали. Ліхтарик конюха час від часу з'являвся в одних темних дверях і одразу ж зникав у інших. З глибини стайні чути було приглушений гноєм і солом'яною підстилкою кінський тупіт і чоловічий голос, що вмовляв і лаяв коней. З легкого брязкотіння бубонців можна було зрозуміти, що підганяють збрую; брязкотіння скоро перейшло у виразний, безперервний дзвін, що відповідав розміреним рухам коня; іноді він затихав, потім відновлювався після різкого ривка, що супроводився приглушеним стуком підкованого копита об землю.
Раптом двері зачинилися. Все стихло. Змерзлі буржуа замовкли; вони стояли не рухаючись, заклякнувши від холоду.
Суцільна завіса лапатого снігу безперервно миготіла, падаючи на землю; вона стирала всі обриси, опушувала речі крижаним мохом, і в мовчанці міста, що затихло, поховане під покровом зими, чути було лише неясний, незбагненний, невиразний
Шелест білих порошинок, які, здавалося, наповнювали весь простір, вкривали весь світ.
Чоловік з ліхтарем знову з'явився, тягнучи за собою на вірьовці понурого коня, що йшов неохоче. Він поставив коня біля дишла, прив'язав посторонки і довго порався, закріплюючи збрую однією рукою, бо в другій тримав ліхтар. Повертаючись за другим конем, він помітив нерухомі постаті пасажирів, зовсім уже білі від снігу, і сказав.
— Чого ж ви не сядете в диліжанс? Там хоч від снігу сховаєтесь.
Вони, мабуть, не подумали про це, і тепер всі разом кинулись до диліжанса. Троє чоловіків розмістили своїх дружин у глибині екіпажа і слідом за ними влізли самі; потім вільні місця мовчки зайняли інші невиразні й закутані постаті.
Підлога диліжанса була заслана соломою, в якій тонули ноги. Дами, що сиділи в глибині карети, взяли з собою мідні грілки з хімічним вугіллям; тепер вони розпалили ці прилади і деякий час стиха розповідали одна одній про їх якості, повторюючи все те, що кожна з них уже давно знала.
Нарешті, коли диліжанс був запряжений шістьма кіньми, замість чотирьох, як звичайно, зважаючи на труднощі шляху, чийсь голос зовні спитав:
— Усі сіли?
Голос зсередини відповів:
— Усі.
Тоді вирушили в дорогу.
Диліжанс їхав повільно, дуже повільно, майже ступою. Колеса грузнули в снігу; вся карета стогнала і глухо потріскувала; коні ковзали, хропли, від них ішла пара; довжелезний батіг кучера безперервно хльоскав, літав у всі боки, звиваючись і розгортаючись, немов тоненька гадючка, і раптом стьобав по якому-небудь круглому крупу, який після цього напружувався ще дужче.
Потроху розвиднювалось. Легкі сніжинки, які один з пасажирів, чистокровний руанець, порівняв з дощем бавовни, перестали падати. Тьмяне світло просочилося крізь великі, темні й важкі хмари, проти яких ще сліпучішими здавалися білі поля, де виринав то ряд високих дерев, вкритих інеєм, то халупка під сніговою шапкою.
При світлі цього сумного світанку пасажири почали з цікавістю розглядати одне одного.
У найдальшому кутку, на найкращих місцях, одне навпроти одного, дрімало подружжя Луазо, оптові торговці вином з вулиці Гран-Пон.
Луазо, що був колись прикажчиком, купив підприємство у свого збанкрутілого хазяїна і розбагатів. Він по найнижчій ціні продавав дрібним провінціальним торговцям найгірше вино і мав серед друзів і знайомих славу страшенного шахрая, справжнього нормандця — хитрого й життєрадісного.
Репутація шахрая настільки закріпилася за ним, що якось на вечорі в префектурі пан Турнель, автор байок і пісеньок, в'їдливіш і гострий, місцева знаменитість, запропонував дамам зіграти в гру "пташка літає" (1); його жарт облетів усі вітальні префекта, потім дійшов до віталень городян, і цілий місяць звеселяв усю округу.