Анушку. Є в мене такий на прикметі... буде зроблено!
Префект. Надалі особливо раджу звертати увагу на молодь. Бо, на жаль, у нас є підстави твердити, що українська молодь всюди висловлює невдоволення нашим режимом в Трансністрії і що її уми, як і раніш, продовжують, направляти спеціально залишені в тилу досвідчені комуністи типу Моргуненка...
Анушку. Обіцяю: мої гардіани того Моргуненка на аркані вам приведуть.
Префект. Отаку мову я розумію. Ідіть!.. Ідіть і пам'ятайте, що всіх нас розженуть, якщо ми .найближчим часом не розкриємо цю їхню зухвалу "Партизанську іскру".
Диктор. Все більшому числу окупантів та іхніх посіпак не давала спокою таємнича "Партизанська іскра".
Тим часом юнацька організація росла, мужніла, дедалі ширшало поле її дії. Далеко від фронту, в Чорноморських степах, в розкиданих понад Кодимою селах її руками, її іменем творились героїчні священні діла...
Услід за цим бачимо, як буревісниками розлітаються по селах іскрівські листівки, як палають в кюветах підбиті автомашини, злітає в повітря міст і як все швидше й швидше мечеться по своєму кабінету доведений до істерики локотенент Анушку.
Тим часом десь іздалеку поволі напливає вже знайома величава мелодія улюбленої пісні "Партизанської іскри". Крізь її хвилі чути уривками слова присяги-:
"Ми, діти колгоспного ладу... в цей грізний час... по велінню власної совісті..."
Галявина у заростях на острові. Пухнасті, вкриті інеєм верби обступають її. Це та ж сама галявина, де перші іскрівці приймали присягу. На тлі засніжених дерев яскраво пломеніє той самий колгоспний прапор, що став нині бойовим прапором організації.
Нові вступаючі в організацію дівчата і юнаки один по одному підходять до прапора.
— Я, Надія Буревич, урочисто клянусь...
— Я, Михайло Клименюк, урочисто клянусь...
— Я, Юхим Ющенко, урочисто клянусь...
Сяючий, казково засніжений гай враз змінюється такими ж білими, по-весняному розквітлими тернами та вишнями. Серед їхнього цвіту дають клятву нові вступаючі: Соня Кошевенко, Володимир Білоус, Михайло Чернявський, Григорій Боголюк... Знайома мелодія партизанської пісні наростає все дужче. І ось уже замість весни — осінь, шумлять дощі з вітрами, і крізь бурхливий багряний падолист проходять силуетами нові члени організації. Чуємо чіткі, суворі слова присяги:
Поліщук Семен. В будь-яку пору дня і ночі з'явлюсь в указане місце...
Демиденко Петро. ...Безвідмовно приступлю до виконання будь-якого доручення...
Паламарчук Володимир. ...життя віддам...
Терниченко Володимир. ...і головою накладу...
Волошин Олександр. ...за Вітчизну-матір...
Тамара Холод. ...за честь і свободу!
Вихриться осінній падолист. Вітряно, мряковито.
Під покровом вечірньої сутіні на подвір'ї Пугачів з'являється Поліна Попик. Помітивши Семка, який саме смиче на городі солому, дівчина з озирками поспішає до нього. Стали під скиртою, розмовляють.
Поля. Забігла тебе повідомити, що завтра — комітет. Збираємось у Дмитра о дванадцятій дня.
Пугач. Дня? А де ж ваша конспірація?
Поля. За конспірацію не турбуйсь. Романюка жениться, завтра весілля...
Пугач. Ах, я й забув: це ж він ту овдовілу циганку бере!
Поля. З нагоди його весілля молодь села дістала дозвіл вільно збиратися завтра по хатах на величальні випивки та гулянки.
Пугач. Весілля... Навіть така нікчема грає весілля... А коли ж ми з тобою, Полінко, гратимем?
Поля [усміхнувшись). Поки що це на порядку денному не стоїть.
Пугач. Твоя правда, зараз нам рано про це говорити... Але згодом, згодом?
Поля. Що — згодом?
Пугач. Скажи, згодилась би ти жити коли-небудь під отією стріхою? (Вказує на темну солом'яну крівлю своєї хати).
Поля. Нащо ти починаєш цю розмову?
Пугач (настійливо). Скажи—згодилась би?
Поля (різко). Ні!
Наступає тривала гнітюча пауза.
Пугач. Я тебе розумію, Полю... Не під такими стріхами тобі жити! У віллах, у хоромах ти жити достойна!
Поля. Облиш.
П у г а ч. Чи іншим уже зафрахтована? Іншого потай кохаєш?
Поля. А хоча б.
Пугач. Догадувався й про це... Знаю, хто він, лиш одне мені, Полю, не ясно: чим він тебе так зачарував, чим твоє серце заполонив? Чи не тим, що ми самі його над собою поставили, самі зробили своїм вожаком?!
Поля. Нічого ти не розумієш... Аж слухати неприємно... Прощавай.
Пугач (схвильовано кидаючись їй навперейми). Постій, вислухай мене хоч раз! Ти знаєш, як я ще зі школи за тобою... А ти йому тепер серце своє віддала... Полю... Подінко... Не такого ти варта кохання! Мого! Мого ти варта!! Я тебе так кохатиму, як ні він, як ніхто!
Поля (вириваючись із обіймів). Не дурій! Пусти!
Пугач. Хіба мало інших дівчат, хай вибирає... Але ти... ти... ти — не для нього! Адже ти, як і я, незвичайна, особлива, ні на кого в селі не схожа. Я стану капітаном далекого плавання, я стану не знаю ким... Самою природою ти призначена тільки мені! Полю, викинь ти його з серця! Будь зі мною! Ну? Будь! будь! будь!
Поля. Пусти.
Пугач. Полю, послухай мене. Ти засліплена ним, ми самі зробили з нього кумира! Але для кохання... Занадто звичайний він для тебе, занадто... простий!
П о л я (випручавшись із обіймів і поправляючи хустку на голові). Цього разу ти сказав правду... Звичайний від і простий... Може, за те й люблю.
Проста селянська хата з рушниками, з фотографіями; на покуті красується чималий, давно вже, видно, зв'язаний снопик пшениці.
Збирається комітет.
В чеканні, поки зійдуться всі, Гречаний з Дмитром Попиком схилились над шахами. Михайло Кравець побринькує на балалайці, Бурятинський з комічними гримасами пританцьовує перед ним. Дівчата — Поліна й Маруся,— лускаючи насіння, весело під'юджують хлопця:
— Ану, ану, докажи, Андрійку, що й ти парубок!
Заходять Бєлічков з Вайсманом.
Бурятинський. Ага, ось і наш Іван Іванович з новим членом комітету.
Вайсман, поздоровкавшись з усіма, зупиняється перед снопиком пшениці.
Вайсман. Ай, колосиста ж... Дмитре, що це в тебе за пшениця така?
Дмитро (з гордістю). О, це знаменита "кодимка".
Вайсман. "Кодимка"?
Дмитро. Невже не чув?
Поля. Що ти дквуєшся: не всі ж на світі, як ти, хлібороби. Володя в нас більше залізничник.
Бєлічков. Ти його про шпали та про костилі запитай.