Моргуненко. Саме тому. Шурочког саме тому... (Нахилився над донькою, ніжно погладив її по голові). Не хворіла?
Дружина. Ні.
Моргуненко. Згадувала?
Дружина. Часто.
Стрілянина наростає. Моргуненко ще мить мовчки постояв над дочкою, потім вклонився їй, вклонився дружині і, надівши шапку, рушив до дверей.
Над Кримкою розгоряється заграва: горить жандармський пост. Відблиски пожежі лягають на хати, на сніги, на дерева. Десь унизу біля річки строчать автомати, моторошно розсипається в небі зеленаве сяйво ракет.
Криваву заграву, що палає над Кримкою, тривожні сигнали ракет уже помічено в Первомайську.
Весь жандармський легіон піднято на ноги. В приміщеннях надриваються телефони, вулицями пролітають зв'язківці-мотоциклісти, всюди тривожний лемент:
— Аларма! Аларма! Аларма!
...Попід садками, пригинаючись/біжать троє: збуджений після бою Гречаний та змучені допитами, щойно вихоплені ним із жандармерії Дмитро Попик та Іван Герасименко. Руки у звільнених ще поскручувані дротом, і Гречаний на ходу намагається порозв'язувати їх.
Задихані, зупиняються край села під старою почорнілою скиртою. Гречаний, обриваючи дріт, розв'язує набряклі руки Попикові, потім Герасименкові. Коли затягнутий вузол не піддається, Парфен з люттю розгризає його зубами. Стрільба рідшає, даленіє.
Герасименко. Щось кулемет наш перестав озиватись.
Дмитро. Патрони, мабуть, кінчились.
Герасименко. А ті січуть...
Дмитро. Бач, аж де ракети пускають... і он, і он... Невже так далеко наших відтиснули?
Герасименко. Розсіяли їх, видно, по селу.
Дмитро. Куди ж без патронів... Сили явно нерівні.
Гречаний. Де ж це Пугач пропав?
Герасименко. Не подобається мені вся ця історія з Пугачем...
Дмитро. Мені він не подобається ще відтоді, як зі степу з своїми трофеями повернувся... Може, й оті трофеї його — одна туфта?
Захеканий, збаламучений з'являється Пугач.
Пугач. Хлопці! Кучера в перестрілці вбито! Але зате й жандармів там накосили!
Гречаний. А офіцер твій де?
Пугач. Поки я з Консулом... Офіцер утік!
Гречаний. Із списками?
Пугач. На жаль... Через вікно виплигнув. Я йому тричі випалив навздогін, але ж темно — чорта влучиш!
Дмитро. Отже, віддав їм списки.
Герасименко. Тепер на ранок карателів жди...
Гречаний. Що ж, Семку... Зрада твоя діє. Людей назвав, люди гинутимуть, а ти думаєш жити? (Різко). Ні, гинь ти перший!
Стріляє Пугачеві в груди. Той падає.
Ось уже нема під скиртою нікого, лиш темніє при відблисках заграви скоцюрблений Пугачів труп та од-далік на пустирищі самотньо догоряє наспіх ввіткнутий у сніг смолоскип.
Диктор. Вранці на Кримку, на Кумари, Кам'яну Балку та інші села, в яких діяла "Партизанська іскра", нагрянули каральні загони окупантів.
Зіскакуючи з грузовиків, зі зброєю напоготові карателі лавами наступають на бунтівні села. Голосять по дворах матері, як у часи татарського нашестя.
Облави, обшуки, арешти...
Роз'ярілі карателі діастають по дворах, хапають на вулицях юнаків і дівчат, б'ють, нещадно скручують їм руки. Підганяючи прикладами, турлом женуть пов'язаних людей до. машин, з розгону кидають у кузови...
Велика, з двоповерховими нарами камера в перво-майській тюрмі. Тут уже набилося кілька десятків щойно захоплених по селах іскрівців та тих, хсого підозрюють у зв'язках із ними. Бачимо на нарах Тамару Холод, Марусю Коляндру, Полю Попик... Поля, нахилившись, саме робить перев'язку Парфеновому батькові — Карпу Даниловичу, що, як і батько Бєлічкова, теж опинився тут, серед молодих в'язнів. У кутку просто на підлозі збилися купою Вайсман, Кравець, Бєлічков — син, брати Волошини, Клименюк... На горішніх нарах вмостились двоє найменших в'язнів — іскрівських зв'язківців. Друзі по школі, обоє ще під враженням несподіваної зустрічі, вони зачудовано розглядають один одного.
1-й хлопець. Павлик! Невже й ти зв'язковий?
2-й хлопець. А чим я гірший за тебе?
1-й хлопець. Ну ти диви. Якби оце жандарми нас тут йе звели, так би й досі не знав, що ти, Павлику, теж іскрівець!
2-й хлопець. Я про тебе теж ніколи й не подумав би! Щоб таке мале...
1-й хлопець (наїжачившись враз). Ох, великий обізвався! Та у нас у Кумарах таких, як ти, по десятку на мізинець берем...
2-й хлопець. Овва! У нас у Степківці таких, як ти, по двадцятеро на кіло йде!
Голоси їх тонуть у загальному гаморі.
Важкі, окуті залізом /лвері раз у раз відчиняються, і вартові вштовхують" до камери нових арештованих.
Ось у закривавлених шинелях з'являються на порозі троє полонених — Азізов, Газізов, Замурін.
— Здорово, братці!
— Здорово, брати!
Дівчата, в яких руки не зв'язані, кидаються допомогти їм добратися до нар. Маруся Коляндра обережно веде шкутильгаючого Азізова. Посадивши його скраю на нарах, випросталась, стоїть, схвильована, перед ним. Азізов ловить на собі її пильний жагучий погляд.
Азізов. Чого ви так дивитесь на мене?
Маруся. Так... Гарно мені дивитись на вас.
Поля (до Азізова). Ви їй ще відтоді, із залізниці, в душу запали.
Азізов (до Марусі). Це правда?
Маруся (сміливо). Правда.
Азізов. Будь ласка, сядь біля мене, дівчино...
Маруся (сіла, з гордістю поклала йому руку на плече). Хоч тут та посидимо поруч.
В коридорі тим часом знову чути гомін вартових, дзенькіт заліза.
Тамара. Ланцюги?
Маруся. Когось у кайданах ведуть.
Двері відчиняються, і поріг переступає веселий, закутий в товстелезні ланцюги Бурятинський. Без шапки він здається зовсім маленьким, тендітним. Камера зустрічає хлопця радісними вигуками:
— О, це ж Андрійко наш!
— В ланцюгах, як декабрист!
— Іде один, а дзвону — наче десятьох ведуть! Бурятинський (весело). Це мене Романюка в
нашій кузні так обкував. "На цього хлопця,— каже (перекривляючи Романюку),— треба добрі ланцюги, бо вік з-під самої руки випорсне!" Зняв оце з колодязя ланцюг і навхрест мене обкував!
При цьому Бурятинський ще раз, ніби для розваги товаришів, потряс, подзвонив своїми кайданами.
А в дверях тим часом уже з'явилася Даша Дячен-ко — в красивій зачісці, в довгому вінчальному білосніжному платті, що виднілося в неї з-під накинутого йа плечі пальта.
— О, Даша! — кинулись до неї дівчата.— Невже тебе прямо з весілля взяли?
Даша (усміхаючись). Тільки почали мене дівчата наряджати, а тут і ці явились...