РОЗДІЛ VIII
Як виразно постає мені на думці перша зима після того, як я покинув "дім"! Скільки разів у сні трусився я з холоду, тулячись до Клаповуха й обнявшись із ним руками й ногами, обидва посинілі, цокотячи зубами! Найгірше брало нас холодом проти ранку. Тими досвітніми годинами ми майже зовсім не спали. Закляклі й нещасні, лежали ми, згорнувшись клубком, і чекали нетерпляче на сонце, щоб відігрітися.
На світанні, коли ми нарешті вилазили з нашої печери, під ногами нам хрупотіла замерзла земля. А одного ранку ми навіть побачили, що тиха вода в затоці річки, де був наш водопій, узялася кригою. Та й буча ж збилася тоді! Старий Маслак, найстаріший у нашому Плем'ї, і гой зроду не бачив такого. Я й досі пам'ятаю жалісний, розгублений вираз, що з'явився йому на очах, як він розглядав кригу. Такий вираз завше бував у наших очах, коли ми чогось не розуміли або як нас щось невиразно муляло чи поривало. Навіть Червоноок, розглядаючи лід, понуро й жалісно скрививсь, а тоді втупився через річку, на північний схід, ніби ця пригода з водою якось пов'язувалась у голові в нього з Огневиками.
Але ми бачили лід тільки одного того ранку. Другої такої холодної зими більше ми ні разу не зазнали. Я принаймні не пам'ятаю такої й гадаю, що вона була тільки провісницею незліченних холодних зим, які настали згодом, коли крижаний покрив з холодної півночі поволі простелився далеко по землі. Але ми того покриву ще не побачили. Мабуть, іще багато поколінь минуло, поки нашим нащадкам довелось або змандрувати далі на південь, або принатуритись до умов, що так гостро змінилися.
Жили ми як прийдеться. Рідко траплялося, щоб ми намітили щось й обміркували наперед, а ще рідше — щоб потім те виконали. Ми їли, як були голодні, пили, як хотілось пити, уникали наших хижих ворогів, а на ніч шукали захистку в печерах. Решта життя була для нас гра й розвага. Звеселялися ми дуже легко, бо були цікаві до всього, великі пустуни та витівники. Поважності в нас годі було шукати, поважніли ми хіба під час небезпеки або коли гнівалися, але за першу ми швидко забували, що ж до гніву, то він так само швидко минався.
Ані логічності, ані послідовності в нас не було, як не було й витривалості, щоб дійти певної мети; щодо цього Огневики далеко випереджали нас. Вони якраз посідали всі ті прикмети, що їх так дуже бракувало нам. Проте іноді — особливо в царині емоцій — ми були здатні на велику сталість. Вірність деяких подружжів, що про неї я вже згадував, можна, звісно, пояснити звичкою, але цим не дається пояснити ані мого тривалого потягу до Прудкої, ані незгасної нашої ворожнечі з Червонооком.
Тепер, коли я оглядаюсь на ті давні часи й на тодішнє наше життя, мене аж жаль бере на ту нашу непослідовність та недотепність. Пам'ятаю, одного разу знайшов я половинку розбитого гарбуза, повну дощової води. Вона була солодка, і я її випив. Я навіть узяв гарбуза з собою до річки, зачерпнув знов води, трохи випив, решту вилив на Клаповуха, а гарбуза покинув. Тоді мені й на думку не спало, що краще було б налити його водою та занести в печеру, бо ночами я дуже часто знемагав на спрагу, надто наївшися дикої цибулі чи жерухи. Збігати ж напитись до річки вночі ніхто з нас не важився.
Іншого разу я знайшов другого гарбуза, старого й зовсім висохлого. Насіння так і торохтіло в ньому. Я довго бавився ним. Але для мене він був лишень цікавою цяцькою, а трохи згодом у всього нашого Плем'я повелося набирати в гарбузи воду, й честь цього винаходу належала не мені, а старому Маслакові. Треба, правда, сказати, що то, либонь, стареча неміч його примусила. Та хай там як, а він перший з-поміж нас додумався до того, що можна в цих гарбузах запасати воду. Він жив із своїм сином Безволосим, котрий дав йому притулок у своїй печері. Ми часто бачили на водопої, як старий набирає воду в свого гарбуза й потім обережно, повагом несе його до себе. А здатність до наслідування була в нас дуже розвинена. Перше один, потім другий, третій, а згодом і всі почали використовувати гарбузи для води, — так у нас і повелося це.
Траплялося, що старий Маслак, нездужаючи, не міг вийти з печери. Тоді воду приносив йому Безволосий, а трохи згодом він поставив це за обов'язок уже своєму синові, Вислогубові. Закінчилося ж усе на тому, що хлопець носив воду дідові навіть і тоді, коли той видужав. Незабаром чоловіки наші взагалі перестали носити воду — хіба з якої виняткової нагоди, — склавши те діло на жінок та більших дітей. Ми з Клаповухом були обидва самотні й ні від кого не залежали. Коли ми носили воду, то тільки для себе, а тому часто дражнили молодих водоносів, як їх відривали від гри й гнали з гарбузами по воду.
Поступ наш був дуже повільний. Ми гралися ціле життя, навіть дорослі, зовсім як діти. Ми грались, як жодна тварина не грається. Усе, що ми знали, — а того було дуже небагато, — ми дізнавалися, граючись, бувши цікаві й спостережливі. Єдиний великий винахід, що його зроблено за весь час мого життя з Плем'ям, — це було вживання гарбузів.
Спочатку, наслідуючи Маслака, ми запасали в них тільки воду. Але одного разу котрась із жінок, не пам'ятаю котра саме, назбирала в гарбуза чорниць і занесла до себе в печеру. Минуло небагато часу, і всі жінки почали носити в гарбузах ягоди, горіхи, коріння.
Зародившись, ідея неминуче мусила розвиватися. Дальший ступінь, у своєму розвитку вона завдячувала тим самим жінкам. Може, в якоїсь був замалий гарбузик, а може, вона й зовсім забула його взяти, але, так чи сяк, вона склала докупи два великих листи, позішпилювала краї тоненькими ломачками й принесла додому більше чорниць, ніж би в щонайбільшому гарбузі.
На тому ми спинилися й далі не пішли. За всі ті роки, що я прожив із своїм Плем'ям, ми нічого не вигадали більше в цьому напрямі. Нікому ніколи не спало на думку, наприклад, що з вербової памолоді можна сплести кошик. Деколи хто-небудь із наших уже зв'язував цупкою лозою оберемки гілок та папороті, щоб занести в печеру собі на постіль. Та минуло б, мабуть, десять або й двадцять поколінь, поки б ми навчилися плести кошики. Немає сумніву, що, навчившися сплітати лозини, люди неминуче мусили ступити й дальший крок — ткати одіж. А вже як тіло прикрите, починає розвиватись і соромливість.