Ми перебули день жаху. Більшість із тих, хто врятувався, втекли до чорничного болота й заховались у прилеглому лісі. Але цілий день ловці Огневики ватагами снували там і вбивали нас, де тільки знаходили. Либонь, вони виконували наперед повзятий план. Огневики розплодилися, їм стало тісно на своїх теренах, і вони поклали собі звоювати нас. Але яке ганебне було їхнє звоювання! Хіба ми мали якийсь шанс проти них? То була просто різанина, поголовна різанина, не помилувано ні старого ні малого. Вони геть вичистили нашу землю від нас.
Того дня для нас немов настав кінець світу. Як я вже казав, ми кинулись до нашого останнього притулку, до лісу, і ховалися на деревах, але й там нас оточували та вибивали одну родину по одній. Багато довелось нам набачитись того дня! Я ж іще був до того й цікавий. Ми з Прудкою ніколи не зоставалися подовгу на одному дереві, а тому нас ні разу й не застукали. Але втікати, здавалося, не було куди. Скрізь снували Огневики, що поставили собі за мету винищити нас. Куди не поткнися, скрізь вони, тим-то й бачили ми так багато їхніх злочинств.
Що сталося з моєю матір'ю, я не знаю, але Джерготуна перед моїми очима підстрелено на дереві в його власнім кублі. Боюся, що, бачивши це, я навіть весело захихотів. Перше ніж закінчити цю частину мого оповідання, я мушу ще сказати про Червоноока. Його заскочили разом з жінкою на дереві коло чорничного болота. Ми з Прудкою на хвильку спинилися, щоб на те подивитись. Огневики так захопилися своїм ділом, що не догледіли нас, а крім того, ми добре заховалися в густому листі.
Добрих два десятки ловців зібралися під деревом і пускали в нього стріли, підбираючи їх, коли вони падали на землю. Червоноока не було видно, тільки чулося його завивання звідкись із дерева. Згодом воно стало якесь здушене. Очевидячки, він заліз у дупло. Жінка не встигла залізти. Стріла звалила її додолу, видимо, поранивши тяжко. Вона навіть і не спробувала тікати, тільки припала до свого немовляти, затуляючи його собою, і жалісно благала Огневиків голосом та на мигах. А ті, обступивши її, глузували з неї, як колись глузували я й Клаповух із старого Деревина. Як ми тоді штрикали його патиками, так і вони тепер штрикали жінку між ребра гострими кінцями своїх луків. Та забава вийшла погана. Жінка не боронилась і навіть не розлютовувалась. Вона й далі тільки благала, припавши до свого немовляти. Тоді один Огневик підійшов до неї з шпорою. Вона бачила те й зрозуміла, але до кінця благально скиглила.
Червоноок же в своєму дуплі був убезпечений від стріл. Огневики порадились хвильку, а потім один з них поліз на дерево. Що сталося там, не знаю. Я тільки почув зойк Огневика і побачив, як захвилювались ті, хто стояв під деревом. Трохи згодом його тіло, ламаючи гілки, звалилося додолу й нерухоме зосталося на землі. Товариші підійшли, підвели йому голову, але вона знову впала. Червоноок помстився за себе.
Огневики розлютились. У стовбурі дерева близько землі була діра. Натягавши туди ломини та листя, вони розклали вогонь. Ми з Прудкою, обійнявшись і визираючи крізь листя, чекали, що буде. Огневики підкидали у вогонь зелених гілок з листям, і дим густішав.
Коли раптом усі сахнулись геть від дерева, та не досить швидко. Важке тіло Червоноокове впало серед натовпу. Страшенно роз'юшений, він замолотив навсібіч довгими ручиськами, здер одному обличчя — отак просто здер своїми вузловатими пальцями, а другому перегриз горлянку. Огневики, що спочатку відступили були, тепер, дико репетуючи, гуртом кинулися на нього, та він вихопив у одного шпору й почав трощити їм голови, немов гарбузи. Вони мусили знову відступити. Червоноок, скориставшіїся з цієї нагоди, обкрутнувся й помчав до лісу, люто завиваючи. Кілька стріл полетіло йому наздогін, але він, пірнувши в гущавину, зник.
Ми з Прудкою крадькома подалися геть, та незабаром натрапили на іншу юрбу ловців, що загнала нас на чорничне болото. Там ми вже знали всі шляхи деревами понад трясовиною й помчали туди, де пішки не можна було гнатися за нами. Отак ми врятувалися й опинились по той бік болота, де вузенька смуга лісу відділяла його від другого, більшого, що простягалося на захід сонця. Там ми спіткали Клаповуха. Не уявляю собі, як він урятувався, — хіба що напередодні випадком не ночував у печерному сельбищі. В тому лісі ми могли б збудувати собі притулок на деревах і осісти там, але Огневики, певно, завзялися вибити нас до ноги. Пополудні ми побачили Бороданя та його жінку. Вони мовчки, з переляканими обличчями промчали деревами повз нас на схід сонця і зникли. Трохи згодом у тому напрямку, звідки вони вигулькнули, долинули крики й завивання ловців та зойки наших. Огневики таки знайшли собі дорогу через болото.
Я, Клаповух і Прудка кинулися слідом за Бороданем та його жінкою й опинилися край великого мочара. Тут ми не знали жодної стежки. Той мочар був осторонь нашого терену. Ми завжди обминали його, і ніхто з Плем'я ніколи не заходив туди, чи вірніше, ніколи не вертався звідти. У нашій уяві він був повитий страшною таємницею, якогось жаскою невідомістю. Ми в страху спинилися край мокравини, але крики Огневиків лунали щораз ближче. Ми перезирнулись, і Бородань швидко побіг трясовиною до трав'яної купини ярдів з десяток від краю, де ноги вже не так грузли. Його жінка не зважилась бігти за ним. Вона спробувала була, але злякано сахнулась від зрадливої драговини й скулилася на землі.
Прудка не стала чекати на мене й не спинилась, поки не промчала ще ярдів зі сто далі за Бороданя й не дісталася до більшої купини. Коли ми з Клаповухом догнали її, поміж деревами замаячили Огневики. У сліпому жахові жінка Бороданя кинулася до нас, але вона бігла навмання, без огляду, й тонка шкурина на твані прорвалася під нею. Саме тоді ми обернулися й побачили, як Огневики пускають у неї стріли, а вона потопає в твані. Стріли почали падати й навколо нас. Бородань був уже на нашій купині, й ми всі четверо подались трясовиною куди-глядя, забираючись щораз далі та далі в мочар.
РОЗДІЛ XVIII
У мене нема виразних споминів про наші мандри тим великим мочаром. Силкуючися згадати про них, я тільки плутаюсь в уривках вражень. Я й гадки не маю, як довго ми блукали в тій великій низовині,— мабуть, кілька тижнів. Як мені те сниться, то завше буває суцільний кошмар. Через незліченні сторіччя дожив до мене той столикий страх, та пам'ять про нескінченні блукання мокравою пустелею, де на нас кидалися отруйні гади, де навколо ревли дикі звірі, де твань дриготіла під ногами й засмоктувала п'яти.