І на цьому стало. Богдан купив домик з огородцем на передмісті Чигирина. Ганна приїздила сюди дуже часто та ходила в гості по всіх знайомих. Вони жалували її дуже, що вона... опинилася в руках такого простого козака. Видавали в її честь бали та забави. Польські шляхтичі кружляли біля неї роєм, а вже найбільше Чаплінський. Він був вдівцем — немолодим, щоправда, бо мав дочку за Коморовським,— та ще повним сили й бадьорим. Вмів з дамами поводитися гладенько й вмів їм подобатися. Він найбільше з усіх робив Ганні гонори, й вона не була від цього... Нагадувалися їй давні часи, десь там, далеко в Польщі, серед інших обставин і середовища... Це не те, що там, на хуторі. Та хай вона тільки стане сотничихою... Вона певно інакше заживе...
Вона не соромилась виводити свої жалі перед Чап-лінським.
— Я вас, панночко, розумію,— говорив він із співчуттям,— що вам важко жити серед цього простацького, хамського оточення, та не треба вам тратити надії на визволення. Скажіть мені тільки, в котрій стороні Польщі шукати вашого роду, а пан староста на моє прохання певне подбає, щоб вас визволити з рук хама. Ще в нашій Польщі не є так зле, щоб було шизматикові в'язнити дівчину-католичку.
Панночка пізнала, що переговорилася. Коли б так справді староста забажав її освободити, то всі її плани й надії поплили б з росою. Вона стала завертати.
— Не говоріть так, вашмосць, про Хмельницького, бо він мій добродій і опікун. Коли б не він, то я певно була б томилася в якомусь турецькому гаремі... Він для мене зробить, чого тільки душа забажає.
У старому серці Чаплінського пробудилася заздрість. Він аж скипів із досади.
— Бачу, що ви готові за нього й заміж вийти. Ну, що ж, він хлоп здозовий, як тур, і може подобатися тим, що в таких постатях любуються. Віншую...
— Помиляєтесь, вашмосць,— я не з тих, що за турами пропадають. Та подумайте, чи могла б я відмовити йому, коли б він хотів зо мною повінчатися?
— Пробі, панночко! Чи ви вже до цього ступеня схлопіли, що, забуваючи ваш герб родовий, не вагувалися б стати малжонкою простого козака-хама?
Чаплінський такий був захоплений гарною дівчиною, що й не помітив, як вона вимагає відповіді на запит, де й який її рід. Став вговорювати далі:
— Панночко! Не забувайте ні на хвилину, що в мені найдете свого вірного оборонця. Наразі не давайте ніякої відповіді, зволікайте, як можете, бо ваше визволення з рук цього смока, може, ближче, як ви собі уявляєте.
Панночка у своїй мудрій головці міркувала:
— Хто його зна, що краще? Хмельницький теж шляхтич, та в нього немає таких панських манер, такого уложення, як в Чаплінського. Хмельницький вище сотника не полізе, а й ^ цього можуть його скинути. А польський шляхтич Чаплінський, маючи за собою такого —протектора, як староста Конєцпольський, може зайти високо... А до цього він католик. Не треба зміняти віри та на цих патлатих попів дивитися. Коли б тільки Чаплінський не здурив... Та на це Бог дав розумець і вроджений сприт.
Горпина була непримиренна. Скільки разів Богдан приїхав до Суботова, мусив вислухати від неї докорів.
— Богданку, дитино моя, отямся,— що ти робиш! Пам'ятай про своїх діток нещасних. Ця ман-тійка тебе опутала, запамозочила твій розум. Згадаєш колись моє слово, що вона стане причиною великого лиха, що впаде на нас всіх. Зрадить вона тебе колись, зрадить. Скажи, чого їй все так в Чигирин спішно? Бо там найшла своїх земляків. Вони разом із нею насміхаються з тебе, поки тебе не пошиють в дурні. Добре то говорив твій друг Сомко: рівняйся кінь з конем, а віл з волом. Не для тебе вона пара...
— Чому ви, няню, такі лихі на неї? Чи вона вас коли чим зневажила, зробила що злого?
— Нічого злого вона мені не зробила; вона біля мене, мов кіточка ласиться, боки обтирає, та я їй не вірю і ніколи не повірю, бо моя душа в ній чорта чує.
1, наче лякаючись дальшої розмови, стара відходила, хитаючи сивою головою.
Богдан не знав, що діяти. З одної сторони наче б хто нашіптував слова остороги старої няні, з другої сторони влюблене серце старшої людини домагалося не зважати на ніякі остороги і йти раз обраною дорогою.
Врешті подумав: одружуся, та й всі сплетні устануть; і люди перестануть у несвоє встрявати, й Горпина перестане воркотіти, як уже буде по всьому.
Умовився з місцевим попом. Одного дня пішли обидвоє до церкви і, поминаючи всі звичаї, повінчалися.
Ганна допняла свого: стала багатою сотничихою у багатому хуторі Хмельницького, жінкою оп'янілого любов'ю Богдана...
XXII
А тим часом підстароста Чаплінський не засипляв справи. Віддавна гострив зуби на Суботів, а тепер прибула нова спокуса: оця русява, струнка Ганя не сходила йому з думки. Влюбився в неї до безтями...
День і ніч передумував над способами, як би то одне й друге здобути — розуміється, найлегше. Першого не здобуде проти волі старости, бо наражуватися на його гнів небезпечно. Став годити старості, мов болячці, у всіх його забаганках, навіть сам піддавав йому дещо, щоб його собі з'єднати. Терпеливо вичікував пригожої хвилини... Врешті одного дня, коли розпещене панятко було дуже вдоволене його прислугою, промовив:
— Вже стільки літ служу вірно, мов цей пес, вашій милості і, правду кажучи, нічого не дослужився...
— Чого ж ти, Чаплісю, хотів би дослужитися, може мав би охоту стати старостою на моє місце?
— Ваша милосте, глузуєте з вірного слуги. Я не в тім сенсі говорю про заслуженину. Мені сама ласка вашої милості є найбільшою нагородою. Завдяки їй маю все, чого мені тільки треба. Мені тільки болить ця нерівномірність у розділюванні ласк: одному багато, а другому менше в порівнянні до його заслуг.
— Не розумію тебе, чого хочеш?
— Річ проста і я вірю, що як зверну увагу вашої милості на це, то певно буде інакше.
— Ще не розумію...
— Маю на думці сотника нашого полку, Хмельницького. Невірний він, зрадливий, вовком дише, а лисом все розуміє, є ворогом всього, що польське й шляхотське...
— Які маєш на це докази?
— Хіба ж отець вашої милості, блаженної пам'яті гетьман, не казав його в'язнити на зухвальство проти такого достойника Речі Посполитої? Відразу показав роги, який він приятель. Але це йому не перепиняє багатіти на Суботові, а я — худопахолок...