Баржак знав, що є в загоні такі настрої, що далі Чаплинки не відступати, розсипатись, пересидіти лиху годину по хлібах та горищах, а коли що — знову підняти повстання, створити в денікінськім тилу свою, чап-линську, республіку. Брат Килигеїв Антін не далі, як учора, галасував про це. Але партійний наказ Баржакові був відступати з загоном за Дніпро, привести його на захист червоного Херсона, а скільки свого війська туди він приведе, це вже покаже сьогоднішня ніч. І ніякими умовляннями тут не умовиш, ніякими погрозами не пригрозиш, бо сила загону якраз у його добровільності, в тому, що досі кожен діяв так, як йому підказувало його революційне сумління.
"Розбіжаться чи ні?" — з цим запитанням, зверненим до самого себе, Баржак увів загін у Чаплинку.
Була вона якась незвичайна о такій порі, в цю вітряну ніч, одна серед розшумованих хлібів, в таємничих тінях ночі та місячних серпанках.
їдучи один попереду серединою шляху, Баржак нашорошено прислухався, що діється в колоні за ним. Чув, як підозріло гупнуло раптом, затріщала дереза, хропнув чийсь кінь, шугонувши убік через канаву; чув, як услід за цим стали мовчки розскакуватися інші — той сюди, той туди, з дезертирською спритністю зникаючи по дворах, поза хатами, повітками, у безповоротній сутіні вуличок. Чув, як тане його сила, як одного за одним поглинає його бійців розбурхане вітряним шумом село, все чув, але ні разу не озирнувся. Розбуджена Чаплинка тим часом уже загомоніла, десь плакали жінки, діти. Як по ножах, їхав Баржак крізь терзаючу їхню тужбу, і з піднятої веремії, з нічної тужби виразно вчувались йому голоси його власних дітей, що з надривним плачем мовби озиваються просто до нього: "Татку, куди ти? Куди?"
По всьому селу спалахували у вікнах вогники, бачив Баржак, як блиснуло зненацька, засвітилося і в його вікні. Хата його — всього за кілька дворів від шляху, і коли порівнявся із знайомою вуличкою, то кінь його спробував сам звернути туди, але Баржак, сердито шарпнувши повід, знову спрямував свого дончака на шлях.
їдучи, він все ще почував за собою колону, якої вже, власне, не було.
При виїзді з села нарешті оглянувся... Жменька! Неначе після тяжкого бою порідів загін! Похнюпившись, мовчки їхали за ним каланчацькі, хорлинські, брели біля гармат лепетиські, а чаплинських... Розметались, мов тіні, хто куди. Ненадовго ж вас вистачило, одначе! Злість здушила його. Дезертирня! Стихійщина! Хотів би найлютішою лайкою кинути їм в лице, хотів би стоголосим криком розітнутися, щоб скликати всіх, щоб усіх повернути в колону... Шукай їх тепер! Десь, мабуть, вкублюються на горищах. До ранку, як перепели, всі будуть поза селом у хлібах! Ні, хай розшукують їх там денікінські шомполи, а він нікого шукати не стане. Краще розшукає з-поміж інших золоте віконце своєї домівки, де його надаремно чекає зараз дружина, чекають діти, розбуджені гомоном збудораженого села.
Доки і в степ вивів свій до невпізнання поріділий загін, усе бачив за собою оте золоте віконце, що так і не діждалося його цієї прощальної ночі.
ХХШ
Серед тих, хто при в'їзді в Чаплинку крадькома шугонув зі шляху в сутінь акацій, був і Яресько. Переметнув конем через рів з дерезою, проскочив одне подвір'я, друге, злегка постукав у шибку низенького перекошеного вікна.
Загледів, як шаснуло за шибкою у хвилях розпущених кіс бліде при місяці обличчя, затурготіли дерев'яним засувом двері, і ось перед ним з'явилася на порозі знайома дівоча постать. Серце від хвилювання вискакувало йому з грудей.
Почув сповнене радісного переляку:
— Даньку! Звідки ж ти?
— З неба звалився,— пожартував Данько і, сплигнувши з коня, наблизився до дівчини п'янковитою ходою вершника, відвиклого ходити по землі.
Наталка не могла одвести від нього очей. І свій, жаданий такий, і в той же час якийсь страховитий, помужнілий, в оцій кудлатій — такій самій, як була в Кили-гея,— папасі... Схуд чи виріс? Весь ніби витягся вгору за цей час, пасмо русявого чуба хвацько вибивається з-під папахи, вилинялий з нагрудними кишенями френчик так гарно сидить на ньому. При боці теж обнова: шабелька поблискує...
— Кубанська,— помітивши Наталчину зацікавленість, хлопець торкнувся шабельки рукою.— 3 бою, брат, добута.
— Та який же я тобі "брат"?
— Ну — сестра... Вони розсміялись.
— А ми вас тут ждемо, ждемо,— танучи від хвилювання, каже вона і сама пригортається до нього.— Півсвіта, мабуть, облітали?
— Ех, де нас тільки не було! — він обійняв її з незвичною, грубуватою ніжністю.— По таких горах носило, на такі верховини виносило, що наче побували десь на небесі! А небо яке там, ех, Наталонько! Синіє зовсім над тобою — стань на стремено і рукою дістанеш!
— Снились мені ті гори, Даньку...
— Далеко тепер вони. Скинули нас звідти, як архангелів. Ну, та духом не падаєм.
— Сірогози он уже, кажуть, калмики зайняли.
— Напирають здорово, чорти. Козачня, офіцерня пре з англійськими отаманами при штабах. А там ще Махно збунтувався, чорний свій хлаг об'явив...
— І куди ж ви од них?
— За Дніпро, більше нікуди.
Вона припала йому до грудей і, зіщулившись, стала одразу якоюсь маленькою, беззахисною...
— Даньку, а ви... надовго від нас?
Чи надовго? Якби ж то він знав? Якби ж то він міг зробити так, щоб ніколи вже більше не розставатися з нею. Глянув при місяці у її широко відкриті, такі довірливі очі, і в душі все йому перевернулось від жалю. Зовсім бліда стоїть проти місяця, такою він раніше ніколи її не бачив. Голова схилена набік, і важка коса лежить на шиї, наспіх скручена вузлом, як у заміжньої... Ось він піде за Дніпро, і залишиться вона тут беззахисною, і вже чиїсь загребущі руки потягнуться до її дівочих кіс...
— Недаром же снилось мені вчора,— зітхнула дівчина,— наче з неба чорний дощ іде. Чорними, як дьоготь, патьоками — на хліба, на хати, на мене... Оце ж він і є чорний дощ — наша розлука.
До шляху вона проводжала його стежкою поміж городами. Ішли і бачили засідланих коней попід хатами і чули голосні плачі в настіж повідчиняних дверях. Вітер шелестів соняшниками, вилискував листям кукурудзи по городах, і вся Чаплинка була у вітряних шумах, в легкому текучому сяйві, що переливалось на ній, як весільна фата.