— Добра пашаничка, добра,— прицмокували дядьки, коли хліб уже було зважено й відставлено вбік, до засіків.— Зерно до зерна!
Взяв на долоню кілька зернин і Огієнко.
— Еге ж.. Як сльоза.. їстиме хтось "паляніци".
— Давайте ось сюди його,— підійшов, розпоряджаючись, Цимбал.— Берись, Митрофане, підсобляй уже до кінця.
Зашуміла в засіки пшениця, старанно витрусив Цимбал один лантух, потім і другий.
— Е! Люди добрі! — раптом здивовано вигукнув він.— Та тут ось ізсередини на лантусі помітка якась ыакарлякана. Бублик якийсь, начебто як "О"... Стривай, Митрофане, чи не твоє це тавро?
— Ні, не моє,— відвернувся Огієнко.
— А ви краще, краще придивіться, дядьку Митрофане,— сказала Вутанька.
— Єй же єй, так наче твоє,— не вгамовувався Цимбал і став вивертати лантуха тавром наверх.
Огієнко з люттю вирвав лантух у Цимбала з рук.
— Забирайте обидва,— Вутанька, посміхнувшись, підкинула йому ногою і другий лантух.— Вам на хазяйстві згодяться, а мені ваші торби ні до чого.
— Москва для вас,— огризнувся Огієнко,— гори порожніх фабричних пришле. Торбів хіба ж таких нашиє. На все життя вистачить!
Скрутивши в клубок обидва лантухи — під руку їх і, як піджигалений, вискочив геть з гамазею.
Довго реготали услід йому дядьки. А Цимбал, розгорнувши квитанційну книжку, повагом добув із-за вуха свого олівця:
— На кого ж квитанцію виписувати? — звернувся він до Вутаньки і, кинувши у бік Василька, що підсьорбував носом біля санчат, жартома додав:— Чи не на нього?
Вутанька якийсь час стояла роздумуючи.
— Пишіть на нього,— серйозно промовила вона.— Від Василька — Червоній Армії. Так і запишіть.
VIII
Доки Вутанька здавала хліб, мати місця собі не знаходила: все не могла заспокоїтись, все ждала — з чим повернеться дочка від гамазею? Чомусь здавалося старій, що не може ця пригода кінчитись добром. Раз по раз припадала до вікна, виглядала на вулицю — чи не повертаються, чи не мчить санчатами з гори внук верхи на порожніх Огієнкових лантухах. Якби все було гаразд, вже, здавалось, мусив би він примчати.
Так у неспокої, в тривозі й сіла коло вікна за прядку. Тільки сіла — хтось майнув попідвіконню, загупав, оббиваючи сніг біля порога. По тому, як гупає, чути було — не своє. Не встигла мати відставити прядку, як двері з силою відчинилися і на порозі, метельнувши порожнім рукавом, з'явився Федір Андріяка, голова ревкому. Отряха отряхою: надворі мороз, а в нього груди розхристані й душу видно.
З його появою мати відчула, як ноги їй терпнуть і душа холоне в недобрих передчуттях: "За хліб! На допрос!". І розхристані груди Андріяки, і заросле чорною густою щетиною обличчя з розірваною ще в хлоп'ячих бійках губою надавали йому сердитого, навіть погрозливого вигляду. Яресьчиха завжди його трохи побоювалась, побоювалась навіть без причини, а зараз...
— Не жахайся, тітко Мотре,— посміхнувся він мимохідь, хоча це була дивна усмішка: розірвана губа йому весь час лежала так, наче він прикусив її в приливі люті до когось і не відпускає.— Хай уже хуторяни мене жахаються, ті, що розверстку саботують, а вам чого? Ви ж своє здали?
— Та здали...
— Ну то чого ж... Це я зайшов ось нашого червоного кавалериста провідати.
Матері все ще не вірилось. Лише тоді відлягло від серця, коли Федір, з гуркотом підсунувши ногою табуретку до ліжка, присів біля Данька.
— Так що: до матері на побивку, значить? Товариш сипняк, кажеш, вибив із сідла?
— Вибив, проклятий.
— Чув, чув. Наше діло, брат, таке: то на коні, то під конем. Я сам торік ледве чортові душу не віддав під Білою Церквою. Бачиш оце? — він тряснув перед Дань-ком порожнім своїм рукавом.— Директорія одхватила, зоставила з п'ятьма пальцями на все життя. Ну та нічого: вистачить і п'ятірні, щоб брати їх за жабри, ч-чортяк!
Це було його улюблене: чорти, чортяки, відчорту-вати, вичортувати, чортибахнути — так і неслося всюди, де він з'являвсь.
— Ось ти б не чоркався, Федоре, в хаті,— благальним тоном промовила мати із-за прядки.
— Винуват, не буду! — рішуче пообіцяв Федір.— Хай їм чорт усім чортам! — І, махнувши рукою, уже знову звернувся до Яреська:— Ну де ж тебе, по яких світах носило?
— Далеко носило, доки до Криничок оце занесло... Вважай, що всю Україну з боями пройшов. Як сів торік в Чаплинці на коня, то вже аж до самого Києва не залишав сідла...
— Он як! До Києва наша Таврія дістала?
— Разів три ми його з боку Брест-Литовського брали і знову здавати доводилось. Бо не всі ж і там, у Києві, арсенальці — були й такі, що з вікон окропом на голови лили. Ну, а коли вже підійшли богунці з Чернігівських лісів, тоді одразу всім нам веселіше стало. Богунці звідти, а ми звідси — і Київ наш.
Данько примовк, задумливо дивлячись кудись у стелю.
— А нам тут ще викурювати та викурювати,— промовив Андріяка і, затримавшись поглядом на Яресь-кові, блідому, схудлому, раптом вигукнув з жалем:— Ех, брате! Був би ти оце на ногах, запрягли б ми тебе з першого дня! Коммолівську ячейку якраз у селі створюємо — треба б їм бойового ватажка... А то в нас там усе молодь необстріляна — хлопчаки безвусі та дівчатка-піддівки, що матері їх вдома ще й за коси тягають. А час зараз, сам знаєш, який. Без оцього,— труснув Федір важкою кобурою,— за річку в ліс не потикайсь.— В задумі помовчав якусь мить, потім, нагнувшись над Даньком, таємниче знизив голос:— Директива прийшла, щоб хуторян усіх перетрусити, вогнестрільну й холодну зброю вилучити.
— Ще є, значить?
— Є, є,— нахмурився Андріяка.— Та ще й буде. Тихо стало; тільки рівно, бджолино гула материна
прядка біля вікна.
— Хто ж у вас в осередку там? — запитав по якомусь часі Данько.
— Юна юнь! Завзята, беручка, але куди з ними — пороху ще ніхто з них не нюхав. А нам, партійцям, ти ж розумієш, аж-аж-аж зараз поміч потрібна! Та щоб зубаті, щоб, як чорти були, щоб і по куркуленках при нагоді могли чортибахнути, доброї здачі дати. Одне слово, тобі цього не минути!