Серйозні, задумливі обидва — Оленчук і Кулик. Час від часу то один, то другий визирає через загату на шлях — чи не показалися ще... Вулиця безлюдна. Нікого.
Отак знову стоять вони на посту. Разом під Карпатами були, в одній батареї служили. Думалось, коли, кинувши фронт, голосували ногами за мир, що ніколи вже більше не доведеться воювати, а отже, довелось: замість царської, видно, інша, дядьківська, війна починається! І хоч не в шинелях, а в своєму домашньому обидва — той у кожушку, а той у сіряку — і хоч, замість трьохлінійок, чабанські гирлиги в обох у руках, а це таки війна. їхня війна, дядьківська, народна. Там воювали, не знали й за що, а тут діло ясне — за себе, за тих он блідих та сопливих, що злякано з вікон виглядають. Хто на них іде? З дредноутами та наддредноутами прийшли, сила-силенна, кажуть, чорношкірих в Севастополі висадилась. І чорношкірі, і білошкірі, і французи, і греки — всі на них. По Гені-чеську б'ють, берегові села розстрілюють з морських гармат, з Хорлів Килигея з усім ревкомом вигнали. Хмарою з моря насуваються, лізуть у степ, як сарана.
— Чув, Іване,— напівголосно звернувся Кулик до Оленчука,— що греки в Херсоні при відступі наробили? Наталка, дівчина он сусідська, прибігла звідти вночі, в аблаката там служила: страхіття, каже. Облави на людей. Тисячі мирних горожан нагнали в портові амбари, зачинили як заложників, а потім з корабельних орудій по них. Такого беззаконня не було ще. Мабуть-таки вирішили всіх нас винищити, щоб і званія нашого не було.
— Все усмиряють,— з гіркотою відгукнувся Оленчук.— В себе там, кажуть, давно вже без царів живуть, а як ми піднялись, так зразу усмиряти.
— Вони нас нібито вже й поділили між собою: Кавказ то Англія собі нібито бере, а нас на сто літ вперед французові чи Америці оддано.
— Ой, чи не рано взялися вони нас паювати,— сказав Оленчук і замислився.
— А ми ще самі тут у себе колотимось, ніякої поміж нами згоди, а вони тим часом лізуть, лізуть. І чим їм наша Україна так до душі припала?
— Кажуть, безпорядки в нас тут, правити самі собою не зумієм,— розважливо, мовби думаючи вголос, сказав Оленчук.— А тільки ось що я думаю: яка б не була наша влада, хай молода, хай, може, й невміла, а тільки проти їхньої, заморської, вона завжди буде краща. Свободу людям не дарують, з десантами не привозять. Хто б не прийшов зі зброєю панувати в наш край, Франція, чи Англія, чи Америка, але ніяка прийшла влада ніколи не стане матір'ю нашим дітям, завжди вона буде мачухою для них.
— Мачухою, правда твоя,— погодився Мефодій,— але ж сила яка в них! У них там на дредноутах, кажуть, гармати такі, що й людина крізь жерло пролізе.
— Степом дредноут не піде — тут ми господарі. Крізь хати за городами видно їм степ. Якийсь час
обидва мовчки дивляться туди. В усі краї відкритий степ — на схід до самого Сиваша і тридцять верстов безлюдного степу до Перекопу. Рівний, як море, ні за що зачепитись.
— Ох, нелегко, нелегко буде відборонитись від них, Іване. Та ще бог при створенні світу поскупився для нашого краю. Не дав нам захисту ні з моря, ні з суші. Святими горами високими, як отими Карпатами, обгородив би її звідусіль, нашу Вкраїну!
Оленчук засопів, помовчав.
— Горами, горами б високими заслонитись від них, це правда,— сказав роздумливо.— А то на роздоллі, на вічному белебні живемо.— Він знову помовчав.— Та коли вже з горами не вийшло,— голос його раптом став твердішим,— коли вже бог для нас, Мефодію, гір кам'яних зажалів, то треба іншого якогось захисту шукати.
— Грудьми?
— Грудьми рідний край заслонити!
— Ой, яких це, Іване, грудей треба.
Обидва раптом насторожились. На протилежнім боці, де перед цим фронтовики, стоячи по двоє, по троє по причілках, спокійно розмовляли й курили, враз зчинився якийсь рух: зашамотались туди-сюди шапки, позвикали одна за одною, вже тільки ріжечки їх вид-ніються із засідок та дула гвинтівок стирчать на шлях. "Ідуть, ідуть",— почулись приглушені голоси десь поблизу за повіткою.
Оленчук виглянув на шлях. В'їжджають! Заповнюють край села всю вулицю. Пустивши поводи, їдуть повільною ступою, розглядаючись на всі боки і, мабуть, дивуючись безлюддю та незвичній тиші, якою їх зустрічає ця бунтарська, що третій рік ніяк не вгамується, Чаплинка.
Топ-топ, топ-топ... усе ближче. Кокарди, кокарди, кокарди! Сама офіцерня. Добрі коні під ними сторожко стрижуть вухами, ступають вперед якось неохоче. Пристаркуватий, з обвислими щоками офіцер, що їде попереду, раптом, сердито набундючившись, дав шпори коню. Всі перейшли на рись. Із засідок сотні очей зірко стежать за ними, а вони ще не бачать нікого. Ось вони вже зовсім близько, чути, як тривожно схрапують коні, плавко пропливає на рівні вікон кулеметна тачанка.
І раптом... небо наче розкололось: лунко бовкду-ло десь угорі, ударив великий дзвін, і, ніби від його удару, передній офіцер, змахнувши руками, повалився з коня.
Бовкнуло вдруге — і повалився другий.
Кадети отетеріли. В першу мить, видно, ніхто з них не міг збагнути — чому падають передні? За гулом дзвону їм не чути було поодиноких гвинтівочних пострілів, що блискали з дзвіниці, і, здавалось, передні падають самі собою від самого отого бовкання, що розколювало небо над ними. Не встигли вони отямитись, як вся вулиця вже забабахкала пострілами: то причаєні по засідках стрільці, за поданим з дзвіниці сигналом, дружко відкрили вогонь по дарателях.
Падають убиті, схарапуджено здиблюються коні, хтось кричить: "Розвернути тачанку!" — але її вже ніяк не розвернути: все збилося в купу, вершники кидаються хто куди, як у пастці. Одні, відстрілюючись, подалися назад, інші вже гасають по дворах, перескакують кіньми наосліп через загати.
— Ату їх, ату! — накочується все ближче грубе, нещадне, дядьківське, і Оленчук, весь насторожившись, сердито гукає Куликові:
— Пильнуй!
І, пригнувшись за кураєм, націлює гирлигу так, наче жде, що ось-ось плигоне на нього через загату звір або роз'ярілий вершник на здибленім коні.