XXIV
Після цього вже не до роботи було: покинувши недосіяні поля, люди притьмом кинулись по домівках. Поспішали додому й Яреськи,
Напівдорозі зустріла їх мати — задихана, бліда, губи тремтять.
— А я вже думаю, чи не скоїлось, боронь боже, чого. Та ще Данько в цьому галіфові... Банда ж була!
— Чия? — насупився Данько.
— Та чия ж... Ганнина ватага.
І, перевівши дух, приєдналась до дітей, стала на ходу розповідати. Залетіли зненацька, десь як з Бунякових хуторів, круками впали на голову Ганнині головорізи. Видно, вказано їм було, бо, не зупиняючись ніде, галопом пролетіли просто до гамазеїв, де в цей час саме брали хліб продзагонщики. Трьох порубали на місці, а їхніх товаришів під шашками стали заставляти, щоб зерно із засіків, як із корит, їли. Одначе не захотіли ті, відмовились навідріз, сякі ви, кажуть, та перетакі, бандитня, і по матушці їх! Під гамазеєм ціла купа порожніх лантухів лежала, свіжих, новісіньких, що їх продзагонщики з станції привезли. "Це Москва стільки для нашого хліба нашила? — закричали Сердюки.— Це ви замість мануфактури нам привезли? — І до своїх:— Ану, в лантухи їх, як котів!" Ще й глумитися над бідолашними почали: "Паляниця кажи!"
Котрий, мовляв, вимовить "паляниця" — того відпустимо, а в кого "паланіца" виходить — тому тут і амінь: в лантух та з берега в воду. Всіх до одного показнили, всіх у Псло поскидали.
— А Ганна? — хвилюючись, запитала Вутанька.— Вона... теж?
— А, та Ганна! — Мати на йоду втерлася фартухом.— Дівчиною була, як дівчина, а до чого докотилась, на що перевелась! У шапці кубанській, з нагайкою на руці, закудлана, п'яна... Розляглась у обаянці в бога
1 Тачанка.
лається, рідну матір насилу впізнала. Тепер он Лаврен-чиха волосся на собі рве, на все село голосить, каже, якби знала — маленькою б у колисці була задушила.
— Сердюки, значить, орудують? — насупившись, промовив Данько, ступаючи поряд з матір'ю.
— Вони, вони якраз найбільше. Кооперацію розграбували, в сільраді все перевернули догори дном — Андріяку нібито шукали.— Мати, озирнувшись, раптом стишила голос:— В попа, кажуть, переховався!
— Та невже б оце вони й Федора порубали? — мимоволі вирвалось у Вутаньки.— Забули вже, як на каховському торжищі разом перед наймачами стояли?
— Звірі звірми: морди позапухали, очі кров'ю поналивалися. "Всіх комуністів,— кричать,— посічем, одну чисту Радвладу зоставимо!"
Вустя ішла вкрай приголомшена тим, що почула від матері. Що Сердюки несамовитіють, то й не диво, а от бачити Ганну в тім чорториї... П'яна, оточена головорізами, в бандитській махновській тачанці... І це та Ганна, з якою вони вкупі росли, з якою ділили колись і горе і радість! Про таємничу, оспівану куркулями "банду Ганнусі" Вутанька чула не вперше, проте аж до сьогодні якась тінь сумніву — що, може, це не та Ганна! — ще жила у Вутаньчинім серці. Не хотілося йняти віри чуткам, якось не вкладалося в голові, що криничанська співуча її ровесниця і таємнича ота бандитка Ганнуся це одна і та ж людина. Тепер для сумнівів не залишалося місця: сама провідала Кринички рідній матері на глум і людям на горе... Ще ніби недавно поряд з Вутанькою у церкві на хорах співала, чисте сопрано було, а тепер, мабуть, і голос пропила, охрипла від куркульських смердючих самогонів...
— Отак ні за що людей показнити,— бідкалася, йдучи, мати.— Десь їх там дома, по заводах із хлібом святим ждуть, а вони й самі додому ле вернуться.
Ще вчора бачила їх на виставі Вутанька, живих, дружних, у кепках фабричних, і тепер ось їх уже нема. Лежать десь отам порубані, в лантухах на дно річки пішли. І це все Ганна? Такого гріха не побоялася взяти-на душу? Звалилася, як із неба, наробила горя і зникла знов у безвісті, закручена темними махновськими вихорами!
Вже біля села перестрів їх зять Прокіп.
— А я по коня,— сказав він, витираючи рукою рясний піт, що виступив йому на лобі.— Як не догадаються, Думаю, заховати в лісі — кришка! Прощавай, Гнідко! На Буняках он, кажуть, махновці всіх коней у хуторян позабирали.
— Самі повіддавали,— буркнув Данько.
— Ну, не бачив, не кажи,— застеріг Прокіп, забираючи у Вутаньки коня.— Бо тепер отак необережно десь бовкнеш, а тоді...
— Що тоді? — скипів раптом Данько.
— Ти не кричи, ти собі як хоч,— повертаючи конем у вуличку, кинув Прокіп,— а я в політику не° мішаюсь: у мене грижа.
Все село ще клекотіло, розбентежене наскоком. Десь лементували жінки, берегом понад річкою ходили дядьки з довгими баграми — ширяли ними у воду, шукали...
— Тепер найдеш їх,— сумовито сказала мати.— Випливуть, може, десь аж у Потоках.
На повороті розсталися: Вутанька з матір'ю пішли додому, а Данько, передавши їм збіжжя, завернув до річки.
Наблизившись. до гурту тих, що, стовпившись над урвищем, мовчки орудували баграми, Данько якийсь час похмуро стежив за їхньою роботою.
Потім узяв в одного.з них багор, став промацувати ним дно біля кручі. Витягав якесь баговиння, зачіпав вербове корчомаччя, крок за кроком посуваючись далі: потоплених ніде не було.
А за спиною вже гомоніли:
— От вам і Ганна! Хто б сподівався, га?
— Ганна в них там нібито більше за куклу в загоні, там отой, що в хренчі, всім верховодить.
— Полюбовник він їй, чи як?
— Кий там полюбовник... Просто петлюрівський офіцер, прижився при банді.
— Самому не світить, так він за спідницю сховавсь. У цей час хтось наблизився до Яреська, зупинився,
жарко дихаючи через плече. Обернувся — Андріяка. З наганом при боці.
— А про тебе вони тут, Яреську, теж перепитували,— ворухнув він своєю розірваною губою.— Не забули, видно, Сердюки каховських твоїх насмішок. Ну, та гаразд: побачимо, хто сміятиметься останнім!
До самого вечора каламутили баграми воду у Пслі. Сонце було вже на схилку, коли до села прикушпелила пішки із Хорішок караульна рота з мідними трубами через плече — ховати порубаних.