Колчанов (пригнічено). Так значить… ви думаєте…
Коваленко. От бачите… Ви не вірите… Не треба було мені розповідати… Думаєте — авантюристка якась…
Колчанов. Ні-ні… продовжуйте… прошу вас — прошу.
Коваленко. З Краснограда я виїхала. Переїхала у Вінницю. Тут у мене тітка старенька жила. І щоб ніхто, звичайно, не знав, що Федя в мене не рідний… Не рідний!.. Та ріднішого за нього й придумати не можна було! Яке це дитя було добре, лагідне!.. Яка я була щаслива! Почала навіть боятися, а раптом його в мене відберуть… Опам’ятається рідна мати і… відбере… Всяко ж буває…
Колчанов. А як… як ви дізналися, що це…
Коваленко. А я приїхала якось до Києва і раптом зустріла її на вулиці. Випадково. Мене наче окропом ошпарило. Ви йшли удвох. Про щось весело говорили, сміялися… Нікого не помічали… Я три квартали за вами йшла. До самого дому… Думала, може, обізналася. Ні — вона!.. Я, крім усього, родимку на шиї добре запам’ятала. Та й гарна вона. Такі не забуваються… А потім портрет у журналі "Україна" побачила…
Колчанов. Портрет?..
Коваленко. Репродукцію з картини… Вона була в тому ж платті, що й на вулиці…
Колчанов. Так… (Зітхає.)
Коваленко. Пробачте… Але не думайте… Я нічого, нічого від вас не хотіла… Я, навпаки, боялася, щоб не забрали… Ви тільки одружилися тоді… Щасливі такі були!.. Я заспокоїлася трохи… А потім у вас народився Юрко… Я зовсім заспокоїлась. Я тоді тітку до Києва привозила. У проктологічний центр. Що на бульварі, біля університету. Півтора місяця з нею тут пробула. Сам професор Матяшин операцію їй робив. Ви жили тоді на Рєпіна, у старому будинку. І завжди гуляли з Юрком у парку Шевченка… Я сяду на лавочці і спостерігаю. А якось не витримала і підійшла. Дуже ваш Юрко на Федю мого схожий був… А потім… потім сталося… це… нещастя… Поліомієліт!.. Я думала, я збожеволію… Я навколішки стояла перед лікарями нашими, благала: "Врятуйте, вилікуйте Федю!" Але… кволенький він усе-таки був… шестимісячний… Так і лишився на все життя у кріслі-колясці…
Колчанов (з болем). А-а…
Коваленко. Таке горе!.. Як він житиме, коли мене не буде!.. Він такий, такий… Знаєте, коли він дізнався, що я… що в мене… Від нього приховували спершу… та хіба приховаєш… Так він до головлікаря кинувся: "Благаю — зробіть, зробіть пересадку серця!.. Я згоден. У мене здорове серце". Розумієте?.. Розумієте?.. (Схлипує.) Він такий., такий…
Затемнення.
Музика.
Знову біля дверей реанімаційної сидить Колчанов
Колчанов. І от минув тиждень… І я знову тут… Пробач, я ще нічого не сказав тобі, Тамаро… Це було нелегко… Але вона взяла з мене слово, що я нічого тобі не скажу, поки вона жива..
З реанімаційної виходить лікар. Втомлено знімає з обличчя марлеву пов’язку.
Лікар. Все… Ми робили все, що могли… Більше нічого зробити вже було неможливо…
Затемнення.
Музика (обривається на високій ноті акорд) У темряві чути відчайдушний крик Федора: "А-а-а!.. Мамо!.. Мамочко!.."
Квартира Колчанових.
Колчанова (говорить по телефону). Так!.. Так!.. І сантехніку давно вже час міняти. Я бачила такі японські змішувачі в одному будинку!.. Але це ж все треба дістати. Коли цим займатися?.. Так… гак… До всього просто руки не доходять… Так… (Входить Колчанов.) Так… так… Звичайно… так… Ну, добре… Ви пробачте, Людмило Георгіївно, я вам ще потім передзвоню… Зараз тут… до мене прийшли… Так… так… до побачення! (Кладе трубку, Колчанову.) Нарешті!.. Гарний!.. Нічого не скажеш!.. Боже мій!.. Яка ганьба!.. Докотився!.. Мій чоловік у витверезнику! Це ж якщо дізнаються на кафедрі… Яка ганьба!
Колчанов. Пробач… Зірвався… Не витримав… Вперше в житті…
Колчанова. Що трапилось?.. Нащо ти взагалі їздив у Вінницю? Тоді, тиждень тому? Ти мені так і не сказав, до речі.
Колчанов. От про це й хочу зараз сказати… Наберись мужності, Тамаро…
Колчанова. Я, здається, тільки те й роблю все життя з тобою. Що таке?
Колчанов. Не знаю навіть, як почати…
Колчанова. Починай-почннай, не бійся, не бійся. В тебе з’явилася якась жінка?.. Ну, сміливіше!
Колчанов. Не треба… Все надто серйозно… Ти тільки не думай… Я обіцяв ніколи не торкатися твого минулого, але…
Колчанова. Але…
Колчанов. Ти говорила, що розказала мені все… Ти нічого не забула?
Колчанова. Що? Що ти маєш на увазі?
Колчанов. Красноград… Пологовий будинок…
Колчанова. Що-о?!.
Колчанов. Я бачив… твого сина…
Колчанова. Що?! Що ти сказав?!
Колчанов. Так… Його виходили… Він живий…
Колчанова. Ні!.. Не може бути… Ні!.. (Сідає, прикриває очі рукою.) Накапай мені корвалолу… Будь ласка…
Колчанов (бере з серванта пляшечку з ліками, капає в чарочку, доливає водою, подає). На!.. (після паузи.) Його всиновила одна медсестра. І переїхала з Краснограда у Вінницю… Щоб ніхто не знав.
Колчанова. Як… як він… виглядає?.. Який він?
Колчанов. Гарний хлопець… Схожий на тебе…
Колчанова. Ох!.. А як… ти дізнався? Як ти знайшов цю… медсестру?.. Чи вона тебе?
Колчанов. Колись вона випадково зустріла тебе на вулиці. І впізнала. А потім ще побачила портрет у журналі…
Колчанова. А… а чому раптом., зараз…
Колчанов. В неї була невиліковна хвороба серця… Вчора вона… померла…
Колчанова. А-а…
Колчанов. Справа в тому, що Федя… Його звати Федя… інвалід.
Колчанова. Що-о?
Колчанов. Після поліомієліта в нього відібрало ноги… Він на кріслі-колясці…
Колчанова. О-о!..
Колчанов. Він лишився зовсім один… Ми повинні його забрати…
Колчанова. Так… Звичайно… Звичайно… О боже!.. О-о!..
Колчанов. Я вже домовився.
Колчанова. З ким?
Колчанов. З головлікарем лікарні… де вона працювала і… де померла… Він там.
Колчанова. О господи!.. Як це несподівано… як це… Стільки років!..
Колчанов. Ти даремно все-таки не розказала мені тоді… одразу… Ми могли…
Колчанова. Я була певна, що він помер… Була певна… Ті дні для мене — як марення… Але я пам’ятаю, лікар сказав: "Врятувати дитину ми не зможемо… не зможемо…" Я точно пам’ятаю…
Колчанов. Але вони змогли… Вони врятували його…
Колчанова. Олесю… а… а може, це… може, це не мій син?..
Колчанов. Що?
Колчанова. Ця медсестра… Я звичайно, не звинувачую її. Ні… Її можна зрозуміти… Вона нещасна жінка… Ніж залишати сина-інваліда напризволяще… то краще вже…
Колчанов. Що ти говориш? Як ти можеш?.. Ти… ти…