— З молоком вас, Маріє, у вашій хаті!
— Так пішли здоїмо! — сплигнув Миколка з лежанки.
— Здоїмо то здоїмо, а чим годувати будемо? Чим же, Маріє, ми її годувати будемо?
— Так трава ж скоро буде, діду! — вигукнув Миколка.
— Доки до тієї трави — ще не один раз можна буде ноги витягнути,— сказав дід і знову звернувся до матері: — У мене, Маріє, є така думка: поки на моїй хаті лишилося ще трохи стріхи, то яехай вона цю стріху поки що їсть — ви колись віддасте.
— А чи ж буде вона тую стріху їсти? — запитала мати.
— Буде їсти ще й дякуватиме. Сокирою посічу, теплою водою скроплю—ще й дякуватиме, як на Великдень.
Знадвору почувся гамір.
Миколка виглянув у вікно: у їхніх воротях стояло душ десятеро жінок з порожніми відрами, і деякі коромислами показували на Миколчину криницю.
Оскільки криниці по всьому кутку були замулені, нікому було їх чистити, то жінки ходили по воду у Миколчин двір, до Миколчиної криниці, яку вичистив ще при німцях дід Рятушняк.
Жінки приходили до криниці і по два, а то й по три рази на день, скільки кому треба, а эараз эбилися у воротях і топчуться.
— Що там таке? — Дід Рятушняк підійшов до вікна і собі.
— Зараз узнаю,— Миколка вибіг на подвір'я. Біля криниці лежав отой самий степовий собацюра і, лед— ве котра з жінок наближалась з відрами до криниці, шкірив зуби й гарчав.
У першу мить Миколка чомусь навіть зрадів, що побачив знову його вже біля своєї хати. Але від того, що собака самовільно призначив себе господарем їхнього подвір'я, влігся біля криниці та ще й людей не пускає, Мяколка по— шукав очима грудки чи палиці.
— Ах ти ж, приблудо чортова, ану геть від криниці, щоб і духу твого тут не було чути!
Як добрим ціпом, собака гепнув хвостом по землі, знехочу встав і, так стоячи і нікуди не тікаючи, сумно дивився на Миколку.
Вони були майже одного зросту і так дивилися одне одному в очі.
Раптом собака висолопив червоного як жар язика, І не встиг Миколка опам'ятатися, як вій лизнув його в щоку.
Миколка розгубився. Він оглянувся на діда Рятушняка, на жінок — ти диви, він ще й лижеться! — швидко витер долонею лизок і сказав:
— Так от що: якщо ти ще будеш мені й лизатися, то я тебе зовсім од хати відпроваджу. А поки що йди лягай біля сарая, стережи Первінку і дай людям набрати води. Зрозумів? А поскільки я не знаю, як тебе звати, а називати тебе вже пізно, бо ти вже здоровий, то я буду так тебе і називати—Собакою. От. Пішли.
Похиливши голову. Собака пішов за Миколкою до сарая, ліг біля дверей, а Миколка взяв драбину і поніс її з дідом Рятушняком дерти для Первінки останні клапті стріхи...
Минали дні, і Первінка з'їла всю вулицю за якийсь там тиждень, чесно віддаючи свої три стакани молока.
Хату діда Рятушняка Первіика з'їла за два дні. Бо тої хати не було що їсти — лише на причілку висіла жменя житньої соломи, і то такої старої, ще старішої за діда.
Її навіть не хотіли вже й миші.
Але дід акуратно ту солому посік, полив теплою водою і сказав Первінці:
. — Дивись, ще й висівками трушу! —Дід висипав у тавик жменю висівок.—їж на здоров'я. А пахне як, сам би їв!
Первінка з задоволенням схилилася над тазиком, а дід узяв білу німецьку алюмінієву літрову кружку і заходився доїти.
Миколка сів напроти Первінки і слухав голос молока.
Таким щасливим Миколка ще не був ніколи — тонке дзюркотіння молока сповняло його душу небесною мелодією.
З порога сарая Собака — і той дивився на Миколку такими радісними очима, що не зміг втерпіти: встав і почав ганяти чогось по подвір'ю.
— Діду!
— Га?
— От і нема й вашої хати, і Кваснячиної нема. Доїдаємо хату Коцюбенків. А далі що?
— А Пухленкова?
— Нема. Згоріла. Згоріла і Садкова, і Чоборя. Нема вже у нашому ряду жодної.
— Щось придумаємо! — сказав дід, встав, понюхав моло— ко, дав понюхати Миколці.— Піду сьогодні на той куток до брата, у нього не хата, а ціла скирта!
— Діду, буду я цієї ночі та ночувати біля Первінки. Бо тої ночі ввесь час щось ходило та гупало коло сарая. Я вже наслухав-наслухав, а воно ходить та гупає, а воно ходить та гупає! А замок же у нас нікудишній!
— А собака?
— А хто його знає, де він був. Десь, видко, ходив, по зайців, мабуть. Треба ж і йому чимось та харчуватися... Поштальйонша йде! — гостро скрикнув Миколка і вибіг до воріт.
Листоноша, тітка Василина, йшла через вигін до Миколчиної вулиці, її помітили відразу ж усі хати і землянки.
Жінки і діти попритулялися до шибок, не зводячи тривожних очей з тітки Василини: у який двір найперше заверне вона?
Тітка Василина завернула до Коцюбенків.
Довго вона щось не виходила звідти, від Коцюбенків, де п'ятеро дітей і тітка Коцюбенчиха...
Миколка злякано позирав на діда Рятушняка, і тихо було у всіх хатах та землянках.
І раптом — закричала тітка Коцюбенчиха...
Заплакали діти її, а вона чомусь вибігла на вулицю, на вигін, підняла руки туди, в сторону війни, і заголосила:
— Ой діти, ви ж мої сироти, і де ж ти, господарю мій! Тітка Василина і ще хтось повели попід руки Коцюбенкову вдову до хати, але голос її ще плакав:
— І до кого ж тепер та ви, сироти, та мої ви дрібнесенькі, до кого ж тепер мені з вами прихилитися? А ти ж то говорив мені, а ти ж то і не думав сам десь погибати, дітей покидати та мене з ними, із дрібними на світі лишати...
— Нема Коцюбенка,— сказав дід Рятушняк,— добрий чоловік був, а робив як, а співав... А тут ходиш по світу, ї порохня вже з тебе сиплеться, і нікому ти вже не треба, а живеш — не кличе бог, от тобі і все...
— Діду, до нас іде,— прошепотів Миколка і злякано оглянувся на двері, на вікна, де лежала мати.
Тітка Василина йшла повільно, дивилася, як завжди, в землю, бо щодня змушена була приносити людям більше горя, ніж радості.
Миколка зіщулився, наче люто змерз, і вже те дивився на тітку, а дивився десь наче позад себе.
Миколка чекав, Миколка вже приготувався, що ось тітка Василина підійде, мовчки постоїть, вийме із сумки похоронну і тяжко скаже: "Нема вже в тебе, синочку, батька..."
— Нема вам, синочку, нічого на цей раз,— раптом каже тітка Василина і йде далі.
Миколка як був, так і сів на камінь. Посидів довгенько, доки розвиднілося в голові і доки не почулося згори їхньої вулиці ще одне чиєсь удовине голосіння.