І коли Валя підійшов зовсім близько, чорнявий криво посміхнувся.
– Та нате вам ваші рукавички! Дуже вони мені потрібні! – він кинув уже одібрані у Фрукта рукавички на землю і, насвистуючи, швидко пішов геть.
Валя аж спинився від несподіванки.
Фрукт схилився, піднімаючи рукавички. Потім випростався, глянув мигцем на Валю, одвернувся убік, тихо пролепетав: "Спасибі!" – і шмигонув у під'їзд.
І тільки тоді Валя остаточно збагнув, що сталося.
Його, боягуза, злякався чорнявий чужак-заброда, що одбирав боксерські рукавички у Фрукта! У Фрукта, якого Валя так боявся. І Фрукт йому, Валі, сказав: "Спасибі". За порятунок.
Та ще ж… це…Валя зиркнув на балкон. На балконі не було нікого. Невже не бачили? Невже раніше пішли з балкона і нічого не бачили?! Отже…
І все одно радість, ні з чим не зрівняна радість охопила Валю.
… Звичайно, не думайте, люди добрі, що Валя одразу, в одну мить став одчайдушним сміливцем. Так не буває.
Але якщо боягуз уперше подолав свій страх, відчув, що він на щось, може, здатний, і спромігся на якийсь бодай незначний учинок – не такий він уже й боягуз.
Наступного дня Валя йшов до школи веселий і радісний. Не було в його душі колишнього страху. І усміхався він упевнено як ніколи.
Гришка Гонобобель, який завжди, коли Валя проходив, жартома замахувався на нього, а потім повільно опускав руку, усміхаючись: "Не бійсь! Дядя жартує!" – на цей раз лише ковзнув по ньому поглядом і не замахнувся.
Майя Юхимець і Маринка Зозуля вже сиділи за партою і про щось, як завжди, шепотілись.
Побачивши Валю, вони лукаво усміхнулись. І в поглядах їхніх було щось нове.
"Може, все-таки вони бачили?…" – радісно тьохнуло Валине серце.
Ех, як же ж гарно бути небоягузом!..
* * *
Валя повільно звів очі на Шурочку:
– Але ви ж певні, ви ж знаєте, що це не я…
– Нічого ми не певні, нічого ми не знаємо, – щиро сказала Шурочка. – Якби знали, не питали б… У тому-то й справа, що не знаємо…
Коли вони одійшли од Валі, Тіна, зітхнувши, сказала:
– Даремно ми його образили… Він вирішив, що ми кепкуємо, насміхаємося… А він не такий поганий хлопець, – Тіна докірливо зирнула на Таю. – Теж іще!.. "У житті так буває"… Агата Крісті!..
– Ну, я ж думала… Я не хотіла, – почервоніла Тая. – Ну, гаразд, дівчатка, не сваріться, – сказала Шурочка. – Взагалі-то, щоб знайти сумку з такими грошима і не оддати відразу комусь із дорослих, самому понести в міліцію, та ще й не просто, а подзвонити і потім утекти – треба мати характер…
– Звичайно! – підтвердила Тіна.
– Авжеж! – кивнула Тая.
– Ну, тоді це Дениско! – сказала Наталі.
Дениско Чорногуз
Дениско Чорногуз – хлопчик пещений, вихований. Завжди в чистенькій гарній сорочечці, у випрасуваному костюмчику. І зачіска завжди акуратненька – бабуся двічі на місяць водить його у перукарню. Битися він не любив, ніколи не бився, до всіх завжди був люб'язний, ввічливий – і до хлопців, і до дівчаток. Ніколи не гасав войовничо подвір'ям з іграшковим автоматом, галасуючи одчайдушно: "Тра-та-та-та-та!" Не вигукував страшним голосом: "Падай! Ти вбитий!" Гарний спокійний хлопчик.
І тому всі у п'ятому "А" дуже здивувалися, коли дізналися, що Дениско всерйоз збирається стати десантником. Кадровим військовим.
Адже ще зовсім недавно у першому, другому класі він висловлював інші бажання. У першому класі він хотів бути директором школи. Як Вадим Григорович. Хоча не можна сказати, що це така вже мирна професія.
У другому– науковцем-лінгвістом. Як його тато В'ячеслав Іванович. Навіть англійську мову почав вивчати додатково. Понад шкільну програму. З учителькою-репетитором.
І раптом…
Про це у п'ятому "А", до речі, ніхто не знав.
Раптом повернувся з армії Денисків сусіда, що мешкає з ними на одній площадці, Валера Соколенко.
Дениско давно, ще до армії, дружив з ним. Коли Дениско пішов у перший клас, Валера закінчував школу. У Дениска був перший дзвінок, у Валери – останній.
Валера часто катав його на велосипеді. Садовив на раму, і вони їхали на схили, потім по Петрівській алеї, повз Аскольдову могилу до пам'ятника Невідомому солдатові. Дениско дуже любив ці подорожі. Валера припасував до рами спеціальну подушечку, щоб Денискові було м'яко і зручно. Він тримався руками за кермо і удавав, наче то він веде велосипед.
І в листах, які писав Валера з армії батькам, він завжди передавав Денискові вітання.
Один раз він приїздив у відпустку на кілька днів. То була нагорода за відмінну службу. У хвацькому береті, у спеціальній сорочці з відкладним коміром, із-під якого виднілася тільняшка з блакитними, світлішими, ніж у моряків, смугами, Валера мав такий бравий вигляд, по-молодечому, що Дениско очей від нього не міг одвести.
І коли в один із днів Валера на годину взяв його з собою в місто, Дениско був щасливий. Валера служив у десантних військах. Нічого більш геройського Дениско навіть уявити собі не міг. Те, що розповідав Валера про службу, скидалося на захопливий кінофільм. Стрибки з парашутом, долання водних рубежів, марші-кидки на десятки кілометрів, бої з переважаючими силами супротивника…
– Десантник мусить уміти все, – говорив Валера. – Це воїн-універсал. Парашутист, альпініст, моряк, танкіст, сапер… Немає військової та й мирної справи, яку б не вмів робити десантник.
Якщо треба – керуватиме торпедним катером, якщо треба – поведе літак. Один десантник мусить зуміти обеззброїти і знешкодити кількох ворогів… І разом з тим десантник – добра людина. Завжди допоможе, завжди підтримає, ніколи не кине людину в біді…
Дениско слухав і дивився на Валеру закоханими очима… Але часу було дуже мало, Валера тоді зміг подарувати Денискові лише одну годину.
І от нарешті Валера відслужив і повернувся додому.
Життя Денискове одразу ж змінилося. З першого ж дня.
О сьомій ранку Валера дзвонив у Денискову квартиру:
– Солдат Дениско! Підйом! На зарядку виходь!
Дениско з Валерою бігли у двір робити зарядку, а тоді "водні процедури" – милися до пояса холодною водою. Денисків тато у цей час завжди ще спав, тому що ночами писав докторську дисертацію.
Потім Дениско, поснідавши, біг до школи, а Валера на роботу – він уже працював шофером таксі й заодно вчився на вечірньому в політехнікумі.