На хвильку міс Керазерс замислилась, у суперечці з Де-
нітсоном забувши про хлопчину.
— А заради мене? — спитала вона дуже тихо.
— Тільки щоб урятувати вам життя.
Вона знов обернулась до хлопчини і показала йому монету, засліплюючи його дорогоцінним блиском. Тоді вдала, ніби кидає золотий у море; хлопчик мимовільно шарпнувся до поруччя, але спинився, коли друзі його загукали різко й докірливо. В їхніх голосах вчувався гнів.
— Я знаю, це лише пустощі, — сказав Денітсон. — Пустуйте скільки душа забажає, та, ради бога, не кидайте!
Чи це був вияв її дивної впертості, чи, може, вона сумнівалася, що хлопчик здатен стрибнути, — хтозна. Такого не чекав ніхто з нас. З-під палубного тента, золотом зблиснувши на сонці, вилетіла монета, описала ясну дугу і впала у море. Перш ніж хлопця встигли спинити, він уже був за бортом; тіло його, граціозно вигнувшись, летіло в воду. Вони знялись у повітря водночас — монета й хлопчик. Гарне то було видовище! Соверен чітко прорізав воду, і майже тієї ж миті, на тому самому місці з нечутним плеском пірнув і хлопець.
Бистроокі темношкірі його приятелі голосно скрикнули. Ми всі опинилися біля поруччя. Не кажіть мені, що при нападі акула обов’язково перевертається на спину. Ця не перевернулась. З висоти, де ми стояли, у прозорій морській воді було видно все. Акула була велика й одним ударом розтяла хлопчину навпіл.
Хтось із нас щось прошепотів — не знаю, хто саме, може, і я. Потому запала мовчанка. Міс Керазерс озвалася перша. її лице було смертельно бліде.
— Я... я й гадки не мала... — мовила вона з короткий істеричним смішком.
Усю свою гордість закликала вона на допомогу, щоб узяти себе в руки. Вона безпорадно глянула на Денітсона, а тоді по черзі на кожного з нас. В очах у неї стояв нестерпний біль, губи тремтіли. Тепер згадуючи про той
момент, я визнаю, що ми повелися тоді жорстоко. Ніхто з нас не вимовив і слова.
— Містере Денітсоне, — промовила вона. — Томе, проведіть мене вниз, будь ласка.
Він ані оком не скинув на неї, ані зворухнувся; зроду я не бачив такого похмурого чоловічого обличчя. Відтак він дістав із цигарниці сигарету й запалив. Капітан Бентлі гнівно пирхнув і сплюнув за борт. Ото й тільки, — панувала цілковита тиша.
Міс Керазерс обернулась і твердою ходою рушила по палубі. Та, пройшовши кроків із двадцять, заточилася і, щоб не впасти, схопилась рукою за стіну. Далі вона ступала дуже повільно, притримуючись за стіни кают.
Трелор змовк. Обернувшись до маленького чоловічка, він подивився на нього холодно й запитливо.
— Ну? —нарешті озвався Трелор. —То складіть їй ціну.
Чоловічок ковтнув слину.
— Мені нема чого казати, — промовив він. — Що тут скажеш.