І про се мій Гаявата
Став частіш думки гадати,
То зітхати, то журитись,
То тривожно сподіватись.
Все частіше став він марить
Про красуню Міннегагу
З сторони Дакотів диких.
А Нокоміс обережна
Говорила Гаяваті:
"Не бери собі чужинку,
Не шукай по світу жінки:
Хоч дочка сусіда проста,
А як огнище в вігвамі,
А краса чужа чужинки —
Сяйво місячне, холодне,
Сяйво зоряне, далеке".
Так Нокоміс говорила,
Та розумно Гаявата
Відповів їй: "О Нокоміс!
Любе огнище в вігвамі,
Та миліш зірки на небі,
Та миліш на небі місяць".
А стара Нокоміс гостро
Одказала: "Нам не треба
Білих рук і ніг лінивих.
Приведи таку дружину,
Щоб з любов'ю працювала,
Щоб проворні мала руки
І ходить охочі ноги".
Усміхнувся Гаявата
І сказав: "В землі Д а котів,
У старого стрілороба,
Єсть дочка, яка миліше
Всіх Дакотянок прекрасних,
Я візьму її, Нокоміс,
І вона тобі в роботі,
Як дочка, покірна буде,
Буде сяйвом зір далеких.
Теплим огнищем в вігвамі.
Сонцем нашого народу".
Та своє таки казала
Обережна стара мати:
"Ти не вводь в мою оселю,
Сину мій, дочку Дакота.
Люті, дикі всі Дакоти!
Завжди ми б'ємося з ними,
І не скінчена ще свара,
Не загоїлись ще рани!"
Усміхнувшись, Гаявата
Відповів на се Нокоміс:
"Я тому і йду шукати
Молодої в край Дакотів,
Я того й піду, Нокоміс,
Щоб скінчити наші свари
І навік загоїть рани".
І подався в край Дакотів,
В край красунь мій Гаявата
По дорозі, що вилася
По долинах, по пустелях,
По густих лісах зелених.
Що не крок — робив він милю
В дивовижних мокасинах,
Та думки летіли швидше,
І здавалось Гаяваті,
Що нема й кінця дорозі!
Коли се — він чує в лісі
Десь глухий, далекий гомін.
То гриміли-гомоніли
Водоспади Міннегаги.
І, радіючи, він крикнув:
"О, який се любий голос,
Що зове до себе в тиші!"
Між деревами, де грались
Світло й тіні, він угледів
Череду оленів чуйних.
"Ну, дивись!" — сказав він луку.
"Влучно бий!" — стрілі промовив.
І коли стріла співуча,
Як оса, вп'ялась в оленя,
Скинув він його на плечі
І пішов ще легше, швидше.
За роботою в вігвамі
Стрілороб сидів з дочкою,
З Міннегагою-дочкою.
Він точив на стріли яспис,
Халцедон точив блискучий,
А вона плела рогожки
І замислена сиділа.
Все про те, що буде з нею,
Тихо дівчина гадала,
Батько ж думав про минуле.
Батько згадував минуле,
Як він стрілами такими
Підбивав на смерть бізонів,
Забивав оленів, ланей,
Як у лет гусей влучав він
Над водою, над лугами.
Як сі стріли купували
Бойові загони в нього.
Ех! Нема тепер подібних,
Славних лицарів на світі!
Вояки бабами стали,
Язиками тільки плещуть!
Міннегага ж пригадала,
Як минулою весною
Раз зайшов до їх мисливець
Із землі Оджибуеїв.
Як сидів він у вігвамі,
Як пішов він і оглянувсь,
І на неї глянув потай.
Батько сам хвалив чужинця
За відважність і за розум.
Ох, та він чи прийде знову,
Чи згадає водоспади?
І в задумі Міннегага
Вдалечінь кудись дивилась,—
Не робилася робота.
Коли враз почувся шелест,
Наче хтось ішов у лісі...
І шумів. Пройшла хвилина,
І явився Гаявата,
Розрум'янений ходою
І з оленем за плечима.
Гострий погляд кинув батько
На непроханого гостя,
Так, пізнавши Гаявату,
Швидко встав він і привітно
Запросив ввійти в господу.
"Будь здоровий, Гаявато!" —
Так озвавсь старий до його.
Перед дівчиною скинув
Свою здобич Гаявата,
Положив свого оленя,
А вона, піднявши вії,
Одказала Гаяваті
І ласкаво, і привітно:
"Будь здоровий, Гаявато!"
Із оленячої шкури
Був у їх вігвам просторий,
Чисто прибраний і пишний,
І дакотськими богами
Розмальований мистецьки.
Не згинався Гаявата
Під високими дверима,
Ледве він торкнувсь запонок
Головою в чорних перах.
І, покинувши роботу,
Встала з місця Міннегага,
Щоб обідати подати
Та сходить по свіжу воду.
І в мисках усяку страву,
А в кірцях холодну воду
Подавала Міннегага.
Потім сіла і уважно
Стала слухати розмову,
А сама — ані словечка,
Ні словечка не сказала!
Мов крізь сон вона почула
Із розмови Гаявати
Про якусь стару Нокоміс,
Що виховувала гостя,
Про його коханих друзів,
Про достатки та розкоші
На землі Оджибусїв,
У долинах тихомирних.
"Після довгих літ розради,
Довгих літ боїв кривавих,
Тихо, любо стало в селах
Оджибусїв і Дакотів".
Так докінчив Гаявата
І додав поволі тихо:
"Щоб зміцнити мир і спокій,
Закріпить навіки приязнь,
Ти віддай дочку за мене,
Ти пусти її зо мною
В сторону Оджибусїв".
І схиливсь старий в задумі...
І раніше, ніж сказати,
Запалив він мовчки люльку,
Подививсь на Міннегагу,
Подививсь на гостя згорда
І сказав йому поважно:
"Се вже воля Міннегаги,—
Як сама вона захоче".
Засоромилась красуня
І ще краща, ще миліша
Стала в соромі дівочім.
Сіла поруч Гаявати,
Нахилилась і озвалась,
Червоніючи, озвалась:
"Молодий! Піду з тобою!"
Так сказала Міннегага,
Так посватавсь Гаявата,
Взяв собі красуню жінку
З сторони Дакотів диких.
Із вігваму побіч неї
Він пішов в країну рідну
По лісах і по долинах.
Йшли вони рука за руку,
Залишаючи самотнім
Батька сивого в вігвамі,
Залишаючи потоки,
Водоспади Міннегаги,
Що їм здалека шуміли:
"На все добре, Гаявато!"
А старий, як попрощався,
Сів на сонці на порозі
За роботою своєю
І гадав: "Такі-то дочки!
Любиш, пестиш їх, шкодуєш,
А дождешся допомоги —
Зирк! — вже парубок приходить,
По селу блука чужинець,
Дзвінко грає на сопілці
Та з дівчатами воркує:
Де, мовляв, із вас найкраща,—
І сумуй, самотній батьку!"