Та Оссео не сміявся,
Овіні він не покинув,
Ніжно взяв її за руку,
Схудлу руку, темну, в зморшках,
Як дубовий лист зимою.
Звав коханою своєю,
Милим другом, Нінімуша,
На бенкет прийшов із нею,
Сів в вігвамі за вечерю.
У задумі на бенкеті
Увесь час сидів Оссео.
Всі сміялись, жартували,
Сумував один Оссео.
Не торкнувся він до страви,
Не сказав ні з ким ні слова
І не чув розмов веселих.
Все, засмучений, дивився
То на Овіні, то вгору,
На ясні далекі зорі.
І пронісся тихий шепіт,
І почувся тихий голос
Із небесної пустелі,
Від далеких зір небесних
Мелодійно, тихо, ніжно.
Говорив він: "О Оссео!
О улюблений мій сину,
Заворожений, ти довго
Йшов і ніс вагу недолі,
Та розвіяні ті чари,
Встань і йди до мене, сину!
Покуштуй сих страв чудесних,
Покуштуй благословенних,
Що стоять перед тобою;
В них таємна, дивна сила:
Покуштуй і станеш духом;
Казани, миски в хвилину
Стануть іншими у тебе.
Казани засяють сріблом,
А миски, як Вампум, стануть,
Будуть всі огнем горіти,
Блиском мушлів пурпурових.
І спаде з жінок прокляття
І тяжке ярмо роботи,
Всі обернуться на птахів,
Світом зоряним засяють,
Золотим промінням сонця
На хмарках вечірніх, ніжних".
Так сказав небесний голос,
Та його слова таємні
Зрозумів один Оссео.
Всім же іншим він здавався
Журним співом Вавонейси,
Здався він пташиним співом
У далеких нетрях лісу.
Коли враз уся оселя
Захиталась, затремтіла,
І угледіли всі гості,
Що підносяться в повітря,
В небеса, до зір далеких.
У пітьмі гіллястих сосон
Плив вігвам кудись угору.
А в вігвамі увесь посуд
Заблищав і загорівся,
Казани звичайні з глини
Раптом срібними зробились,
Мов дроти великі срібні,—
Стали жердки у вігвамі,
В сяйві зорянім засяли.
А його покрівля проста —
Мов жуків блискучих крила.
Навкруги Оссео глянув
І угледів, що і гості
Обернулись в різних птахів.
Тут були шпаки з дроздами,
Тут були сороки, сойки,
Всі стрибали і літали,
Чепурились і співали,
Вихвалялись блиском пір'я
І хвостами-вихлярами.
Овіні одна осталась
Тільки бабою старою
І смутна сиділа мовчки,
Але, глянувши угору,
Закричав Оссео з болем,
Закричав він, як раніше
Над старим дуплястим дубом.
І вернулись знов до неї
Молоді літа і врода,
Все її старе убрання
Стало хутром горностая
І пером блискучим — костур.
Так, пером блискучим, срібним
Знов вігвам понісся вгору,
І поплив в прозорих хмарах
По небеснім океані,
І зустрів Зорю Вечірню,
І спустивсь на неї тихо,
Як сніжинка на сніжинку,
Як листок на хвилі річки,
Як пушок біленький в воду.
Там з усмішкою привіту
їх зустрів Оссео батько,
Дід з ясним, спокійним зором
Вийшов їм назустріч, сивий,
І сказав: "Повісь, Оссео,
Клітку з птахами своїми,
Так, повісь її у мене
У вігвамі над дверима".
І прип'яв Оссео клітку,
З Овіні пішов в господу,
І тоді Оссео батько,
Володар Зорі ясної,
їм сказав: "О мій Оссео,
Я почув твої благання
І вернув тобі, Оссео,
Знову молодість з красою,
А гостей зробив за жарти
Різноперими пташками,
Обернув їх за знущання.
Не зумів ніхто між ними
Полюбити в грудях старця,
В тому вбогому каліці
Серця доброго Оссео,
Серця вічно молодого.
Овіні одна зуміла
Полюбить тебе, Оссео!
Там, на зірочці маленькій,
Що блищить від нас ліворуч
Ворожбит живе Вебіно,
Дух і заздрості, і злості.
Обернув тебе він в старця.
Бійся променів Вебіно,
Бо в них єсть таємна сила,
Бо вони Вебіно стріли".
Довго в згоді, любо-мило
На Зорі Вечірній тихій
З рідним батьком жив Оссео
Довго в клітці над вігвамом
Щебетали і літали
На кілочках срібних птахи.
А дружина молодая
Принесла Оссео сина,
В матір вийшов він красою,
А будовою у батька.
Хлопчик вгору ріс помалу,
І йому для втіхи батько
Змайстрував малого лука,
Одчинив велику клітку
І пустив пташок на волю,
Щоб хлоп'ятко постріляло
І забавилося трошки.
І пташки вгорі кружляли,
Заливалися піснями
То про волю, то про щастя,
І блищало блиском пір'я.
Та напружив хлопчик лука
І пустив стрілу із нього,
І малий мисливець влучив!..
І упала з гілки пташка
В барвнім пір'ячку на землю,
В серце ранена смертельно.
Але диво! Вже не пташку
Бачить він перед собою,
Ні, а дівчину-красуню,
В серце ранену стрілою.
Ледве кров її упала
І торкнулася планети,
Як розвіялися чари,
І стрілець, юнак відважний,
Враз почув, що хтось-могутні
Вниз згори його спускає
На ясне Велике Море,
На якийсь зелений острів.
А за ним блискучим роєм
Птахи падали, летіли,
Як в осінній час у лісі
Листя падає на землю.
А за птахами спустився
І вігвам з блискучим дахом
На великих срібних кроквах.
І приніс вігвам Оссео,
Овіні приніс з собою.
Знов тут птахи обернулись
І вернули людський образ,
Але зросту не вернули,
Всі пігмеями остались,
Так, пігмеями — Пок-Веджис.
І на острові скелястім
Ще танки вони і досі
Водять літніми ночами
Під Вечірньою Зорею.
О, се їх палац блискучий
Видко в тихий літній вечір;
Часто з берега рибалки
Чують їх веселий гомін
І танки веселі бачать".
Доказавши дивну казку,
Чарівне оповідання,
Всіх гостей оглянув Ягу
І з промовою звернувся:
"Єсть високі, чисті душі,
Єсть на світі дивні люде,
І я знав таких немало,
Зубоскали з них сміються
І глузують, нерозумні,—
Я б порадив зубоскалам
Про Оссео пригадати".