Тоді, мовби випробовуючи Твердохлібову стійкість, телефон задзвонив сам. Дзвонив так довго й уперто, що в Твердохліба мимоволі зродилася квола надія: а раптом Мальвіна? Та одразу й відкинув ту надію. Чого не може бути, того вже не буде ніколи. Кожному відмірюється щастя або нещастя за незнаними законами, таємничими, як сама смерть. Може, в цьому незнанні найвища привабливість життя? І тоді як же людині не зламатися під страшним тягарем несподіваних відкрить і безнадії? Може, цей телефон несе йому ще одне тяжке відкриття, може, доля вирішила випробовувати його стійкість безжально і до кінця?
Твердохліб зняв трубку. Дзвонив Нечиталкж.
— Старий,— закричав він майже радісно.— Я тебе вичислив! Знав, що ти сидиш там. Хвалю за сумлінність!
— До чого тут моя сумлінність? — невдоволено муркнув Твердохліб.
— Сидиш же над справою...
— Маю право сидіти над чим хочу.
— Та хто ж проти, хто? А я оце подумав: що, коли нам з тобою гайнути кудись у кущі?
Твердохліб мовчав.
— Ти мене чуєш, Федю?
— Чую.
— То як?
— Нікуди я не поїду. І взагалі...
— Суду ясно. Жди — за півгодини я там.
І вже десь біжить, заводить свої куплені на батьківські гроші "Жигулі" і мчить сюди. Утікати від Нечиталкжа? Безглуздо. Та й нікуди.
Твердохлібові лишалося покірливо ждати. Нечиталюк убіг до його кімнатки, потираючи руки.
— Старий, придумав! Рвонемо в якийсь аеропорт! Краще Бориспіль. Далі від центру, від жінок і начальства. Ресторан там хоч і до трьох ночі. А тоді — стрічати і проводжати літаки. І схід сонця — в Борисполі. З самої Полтави сонце — уявляєш! Ти киянин, тобі воно то й нічого, а я полтавець! Видно шляхи полтавськії... То як, їдемо?
Він торохтів і на сходах (ліфтом уночі користуватися не хотілося), і в машині. Типовий комплекс людини з нечистим сумлінням.
— Я тебе вичислив. Подзвонив до Ольжичів, твоя зміюка як засичить: "Можете забрати його собі!" Мовляв, немає тут ніяких Твердохлібів, ну і так далі... Тут суду все стало ясно: сидиш у відділі і сушиш голову над професурою. Думаю: а чом би нам не посушити голови вдвох!
— Ти б у машині краще прибрав,— порадив Твердохліб.— Свинюшник на колесах. А ще хвалишся, що зваблюєш жінок і без кінця возиш їх своїм "Жигулем",
— Саме для жінок, саме для жінок! — радісно закричав Нечиталюк.— Бо коли жінка побачить чистоту в машині, та ще килимки, лялечки, чортики й фінтіфлюшки всякі — зненавидить умить! Справжні жінки терпіти не можуть чистюль і педантів. Для них головне — широка душа. А в мене вона — бачиш? — Він розкинув руки, мовби охоплюючи весь нічний простір.
— Тримай краще кермо.
— Старий, стопроцентна гарантія безпеки! П'ятнадцять років за кермом, жодної дірки в правах!
— Тицяєш щоразу своє посвідчення, мабуть?
— Може бути, все може бути. Кожен відповідальний працівник повинен мати в кишенях півтора кілограма посвідчень. А в нашого Савочки цілих два! До речі, тобі привіт від Савочки.
— Він же в реанімації!
— Привіт з реанімації! Там, з одного боку, банки-склянки, а з другого — телефон. А де є телефон, туди Нечиталюк додзвониться! Навіть до мертвого, коли він мій начальник.
— А як ти думаєш,— несподівано спитав Твердохліб,— хто був начальником у Порфирія Петровича?
— У Порф... у кого-кого? В якому він відділі?
— У Достоєвського.
— Ну, старий, ти даєш! В які нетрі заліз.
— А що? Ти б не захотів стати приставом слідчої частини? Контора, службова квартира при ній, ще одна, вже власна, квартира в місті. Всі справи веде, як суцільне художество, психологію, політ фантазії. Трам-та-та-рам, струна дзвенить у тумані. Ну, як?
— Ти не даєш мені зосередитись. Знаєш правило: за кермом не розмовляти. Давай я тебе довезу до Борисполя, а там поговоримо.
— Сам же завів балачки.
— Ну, я ж по-простому, а ти — в нетрі. Знаєш же, що я книжок не читаю. Як сказав герой: слова, слова, слова! Ти думаєш, Савочка взяв би мене заступником, коли б я читав книжки?
— Не взяв би.
— Отож. А думаєш, тримав би в заступниках, коли б я так, як ото ти, зарився в бібліотеках?
— Я нікому не заважаю, здається.
— Го-го, йому здається! Скажімо, про мене Савочка знає точно: назавтра після того, як я став його заступником, побіг до магазину іграшок, купив дитячу лопатку і почав підкопуватися під нього, щоб сколупнути і стати на його місце. Чому дитячу? Бо велику лопату одразу запримітять. Але дитячою копати треба довго, а Савочка терплячий, мовляв, хай там Нечиталюк гребеться. А став би я читати, тут — стоп! Нащо читає? Щоб знайти ходи й виходи. Кому й проти кого? Суду ясно. Тип підозрілий, треба негайно усунути.
— Ну, гаразд. А про що ж ви з Савочкою говорите цілих десять років? Ходите, мало не обнявшись, один без одного жити не можете...
— А я йому про князя Потьомкіна.
— Про якого Потьомкіна?
— Про Тавричеського.
— Звідки ж ти про нього знаєш?
— А чорт його маму знає! Десь щось чув, от і перебріхую Савочці, а він наставляє свої шановні вуха. А то ще — як я на похорон Сталіна їздив. Савочка дуже Сталіна любить. Каже, тоді порядок у всьому був. Ну, я йому й заливаю. Хочеш — і тобі щось розкажу. Ось приїдемо, сядемо, і викладу. В мене, старий, пригоди були ой-ой!
— По-моєму, я вже чув про це разів сорок або й сто сорок.
— Не все, не все! Є там пунктик, про який навіть Савочці я — ніколи.
— Для мене беріг?
— Ну, старий! Ти ж знаєш, як я до тебе...
— Слухай,— сказав Твердохліб,— ми з тобою слідчі чи хто?
— Ну?
— А слідчі найбільше не люблять чого?
— Ну, брехні.
— Отож давай і ти без брехні. Нечиталкж засміявся полегшено.
— Скинув ти мені каменя з душі. Каюсь: хотів підняти твій тонус. Подзвонив тобі додому, Мальвіна твоя, мов зміюка...
— Вже казав про це...
— Забув! Голова забита, знаєш як... Ну, подумав: Київ великий, а чоловікові притулитися ніде. А в чоловіка душа яка! Ти думаєш, ми не бачимо, яка в тебе велика душа?
Твердохліб насмішкувато продекламував:
— О боже! Моя велика душа вмістилася б у горіховій шкаралупці, і я вважав би себе володарем безмежного простору, але мені сняться погані сни, погані сни... Це сказано чотириста років тому Шекспіром. А зовсім у іншому кінці світу і в інший час мусульманським мудрословом сказано так: "Всевишній, коли дасть повеління, може всі тварі, які складають і цей видимий світ, і інший, небесний, со-вокупити разом і вмістити їх у куточку горіхової шкаралущі, не зменшуючи величини світів і не збільшуючи об'єму горіха". Так незбагненно поєднуються часи, змикаються знання — і наповненість душ, поруч з якою людська дурість здається поганим сном... Це я думав сьогодні. З запізненням на десять років. На жаль. На превеликий жаль. Думав про себе, про нас усіх, а найперше, зрозуміло, про нашого Савочку.