— Ну, витаю,— сказав Твердохліб.— Давай уже, показуй, що там.— У заяві не йшлося про науку, а про високі гідності вчених ще менше. Молодий доктор влаштував свою вагітну дружину до клініки професора Костриці, дав професорові через його асистентку досить значну суму грошей (сімсот карбованців), щоб той належно доглянув дружину. Костриця гроші нібито взяв, а дружина все ж померла.
Просто і страшно.
Твердохліб одсунув папір до Нечиталюка.
— Чи досить такої заяви, щоб розпочати справу проти чоловіка заслуженого, відомого, скажемо прямо, вельми цінного для суспільства, унікального спеціаліста? Заява — і ніяких доказів. Свідків не буде, хоч він тут і посилається на асистентку. Все безнадійне.
— Все на світі починається з заяв,— вдоволено потер руки Нечиталюк.— Ти думаєш, звідки бог довідався, що Єва з'їла яблуко з забороненого райського дерева, та ще й дала Адамові? Диявол спокусив її з'їсти, а тоді сам же й просигналізував господу богові!
— Здається, історія ця не ввійшла до підручників криміналістики? — Твердохліб ховав руки під стіл, не бажаючи брати заяву, яку сунув до нього Нечиталюк.—
Коли на те пішло, то це радше був перший роман, з якого починається вся світова романістика. Але ти ж романів не читаєш — сам хвалився.
— Не читаю, бо я — Нечиталюк! Мій предок був козаком, який проміняв перо на шаблю, атрамент на кров, слово на дії і так здобував славу і волю! Може, комусь такий предок не подобається, а мені подобається, ще й дуже! А з цією заявою... Не в ній суть.
— А в чому ж? Найславетніший спеціаліст у респуб-лиці — і на нього така маячня! Якісь нездари справді беруть хабарі, зловживають своїм становищем, ганьблять високе звання, але ми заплющуємо очі, коли ж на такого чоловіка, як Костриця, одна-єдина скарга, ми вже сполошилися і вже...
— Не гарячкуй, не треба. Я тебе розумію. Мальвіна твоя, здається, теж з костричанок. Перед ним справді багато хто... Але ж, старий! На професора вже були сигнали! Дрібні — тому ніхто й не звертав уваги.
— Дрібні сигнали чи дрібні люди їх писали? — насмішкувато глянув на нього Твердохліб.— А тепер написав доктор, лауреат і ще там хто він — і машина закрутилася?
— Ну, ти справді Твердохліб! Сигнали не в нас, а там,— Нечиталюк покрутив пальцем над головою, але не просто над головою, а трохи навскоси, невизначено, таємниче, значливо.— Ти мене розумієш? А наше діло яке? У нас обов'язок. Битва за справедливість.
— Тільки обов'язок і примушує мене братися за цю неприємну справу,— врешті доторкуючись до папки з заявою, сказав Твердохліб.
— Слухай,— Нечиталюк навіть не став потирати рук, нахилився до Твердохліба майже змовшщьки,— я тебе прошу: нікому не кажи, що я цю справу тобі... ну, доручив чи — не дай бог— нав'язав. Скажи, що сам випросив у мене. На такій справі, знаєш, можна й заслуженого юриста...
Тепер Твердохліб не мав сумніву: справу доручено Не-читалюку, а він спихає на нього. А ще хвалиться козацьким походженням.
— Я-то нікому,— підводячись, сказав він,— а тільки як же ти Савочці скажеш? І що Савочка скаже тобі?
— Левові в клітку кинемо шматяру м'яса! — потираючи руки, зареготав Нечиталюк.— Програю партій з двадцять у шахи — і мені все простять. Савочка — це доброта... Наш добрячок-нутрячок... Тільки ти мене не продай...
"Та хто б же тебе купив!" — хотів сказати Твердохліб, але промовчав, забрав папку з заявою і пішов до своєї тісної кімнатки.
Не подобалася йому ця справа. Ще сподіваючись, що тут якесь непорозуміння, Твердохліб не став виписувати повістки докторові наук, а зідзвонився з ним, сказав, що йому передано заяву, і спитав, де б їм краще зустрітися: у доктора на роботі, або вдома, чи в прокуратурі.
— Я хотів, щоб усе було офіційно,— сказав доктор,— тому вибираю прокуратуру.
Приїхав наступного дня до прокуратури власною "Волгою". Поставив машину під знак, що забороняв навіть зупинку, спокійнісінько замкнув дверцята і піднявся до Твердохліба в його келійку. Твердохліб бачив у вікно сіру "Волгу", бачив, як з неї виходив високий худорлявий чоловік, тепер мав його перед собою, по той бік свого кульгавого столика, дивився на його густо зарослі чорним волоссям нервові руки, на вихудле аскетичне обличчя, на зневажливо підібгані губи, пробував проникнути в думки цього чоловіка і не міг.
— Масляк,— сказав доктор.
— Твердохліб.
— Прибув точно.
— Дякую. Ваша машина? — кивнув Твердохліб на вікно.
— Моя.
— Там знак.
— Бачив.
— Заборонено зупинятися.
— Знаю. У мене дозвіл зупинятися де завгодно.
— Мабуть, і переганяти де завгодно?
— Думаю, що так.
— І переганяєте, не дотримуючись правил?
— Коли треба. Я надто зайнятий чоловік. Мій час вимірюється не звичними параметрами. Належу до людей привілейованих.
— Але на шосе всі машини залізні. Тому я противник привілеїв на шосе.
Не сказав, що він противник привілеїв взагалі, бо вони псують не тільки людей, а й суспільну мораль. Та досить і того, що сказав.
— Можу вас зрозуміти,— охоче погодився доктор.— Ви звикли дотримуватися букви закону навіть там, де закон треба пристосовувати до вимог життя.
— Пристосовувати — означає порушувати. А я не люблю, коли порушують закони.
— А я належу до тих, хто відкриває нові закони. В моїй лабораторії винаходяться такі матеріали, яких не зміг сотворити сам господь бог. Що ви на це скажете?
— Мені важко судити про те, чого я не знаю,— спокійно мовив Твердохліб.— Ваша наукова діяльність, судячи з ваших слів, спрямована передусім або й винятково на користь, ми ж стоїмо на сторожі ще й добра. На різниці між користю й добром тримається світ людей. Тільки в тваринному світі все грунтується на користі, поняття добра — прерогатива людини.
— Це досить оригінально,— схопився з стільця доктор і хотів побігати по кімнатці, але виявив, що з його довгоногістю тут не розженешся.— Ви так просто зіпхнули всю науку в тваринний світ. Ор-ригінально!
— З мене філософ ніякий,— зітхнув Твердохліб.— Давайте краще перейдемо до вашої справи.
— Я все написав! — усідаючись знову навпроти Твердохліба і пронизуючи його досить неприязним поглядом, вигукнув доктор.— Все написано!
— Все ж потрібні деякі уточнення.