Він їхав на метро, тоді трамваєм — одним і другим, довго не виписували йому перепустки, хоч він і показував посвідчення і посилався на домовленість з директором. Хто може радіти працівникові прокуратури? Брянський вовк? Так і того вже, здається, винищили.
"Я тот, которого не любят..."
З дирекції ніхто не зустрічав. Спитав чергову на пропускній, молоду жінку з затятим обличчям, вона сухо кинула:
— На третій поверх!
Широкі коридори, просторі холи, сходи зі справжнього каменю, дерево, бронза, дорогі світильники. Багато живуть! Видно, що союзне, а не яке-небудь місцеве підпорядкування.
Так думав Твердохліб. А може, думав про архітектуру, про несхожість цього підприємства на звичні для нас заводи: елегантний триповерховий корпус уздовж вулиці, ніякої огорожі, нічого від заводу, два розкішних під'їзди; один нестережений, де партком, завком і комітет комсомолу, другий з заводською прохідною, що нагадує турнікети мармурової станції метрополітену.
Ні, про архітектуру він усе ж таки думав згодом. Уже коли ознайомився з усім комплексом споруд, в який, крім адміністративного, входили корпуси виробничий, побутово-торговельний і навчальний, незвичайний чотиричлен, який поєднував практично все необхідне для того, хто трудиться і хоче трудитись, не витрачаючи даремно енергії на несуттєве й другорядне для виробництва, але не для людини, не для повноти її життя.
І навіть не про це згодом думатиме і згадуватиме Твердохліб, а тільки про те місце, де сходилися всі чотири величезні корпуси цього новітнього підприємства, про той простір, що мав би зватися заводським двором, але який гріх було б називати так буденно, бо це був ніби величезний квадратний зал з прозорою, як у музеях, покрівлею, підтримуваною мереживом сталевих конструкцій, пофарбованих так само несподівано, як усе тут: в фіалкове, рожеве і бірюзове.
Але перш ніж він опиниться в тому місці, де йому судилося побачити те, що може перевернути все життя,
Твердохліб приречений був на неприємну, обережну, холодну, як крізь непрозоре скло, розмову з генеральним директором, мав каратися своєю непотрібністю, зайвістю, ворожістю ось тут, у цих широчезних коридорах, де не побачиш у цей час жодної людини, бо всі працюють, на всіх поверхах, де навіть таблички на дверях свідчили про напружену діловитість, яка тут панувала, у величезній, обшитій до самої стелі деревом приймальні генерального директора, де самотньо володарювала літня, з втомленим гарним обличчям секретарка і, крім Твердохліба, ніхто не штурмував заповітних дверей, за якими була святая святих. Ось люди працюють, а він знову прийшов їм заважати, як приходив уже до багатьох і приходитиме ще й ще аж до своєї смерті. "Я тот, которого не любят..."
Ще й не знати, кому тяжче: тим, кому він завдає неприємностей і болю чи йому самому.
Рука, в якій Твердохліб тримав течку з матеріалами, гидко спітніла. Він готовий був пожбурити течку у вікно! Крокодилова шкіра, позолочені застібки, така сама монограма з двох переплетених літер ТТ. Більшого знущання не вигадав би сьогодні й найтяжчий його ворог, а він сам через свою вічну байдужість до всього, що пов'язано з ним самим, вклав папери саме в цю коштовну зарубіжну цяцьку і тепер мав проносити її уздовж довгого фронту дверей, щоб вона хизувалася своєю вишуканістю перед отими простенькими табличками, на яких значилися групи, сектори, відділи, управління, старші, завідуючі, начальники, а тоді головні: головний інженер, головний технолог, головний механік, головний енергетик, а тоді заступники і нарешті сам генеральний Кузема Іван Кирилович.
Відчуваючи, як холодне й липуче розповзається йому й між лопатками, чужим голосом, відкашлюючись і гмикаючи, Твердохліб сказав секретарці, звідки він.
— Іван Кирилович вас жде,— сказала вона без емоцій і, натиснувши на якусь клавішу на пульті, що містився праворуч од її столу, тихо повідомила в простір:
— Товариш Твердохліб з прокуратури.
— Хай заходять,— прогримів простір втомленим басом.
З генеральними директорами Твердохліб ще справи ніколи не мав. Директори, керуючі, завідуючі — цим обмежувалася його сфера. Генеральні уявлялися якоюсь особливою расою, неодмінно лауреати і Герої (деякі, як дніпропетровський Макаров або ленінградський Пан-філов, уже й двічі, з бронзовими бюстами на батьківщині), важколиці, як великі актори, самою масою свого тіла пригнічують тебе, вказують на твою пересічність і, сказати б, малоефективність у могутньому механізмі грандіозної держави, і голоси в них теж незвичайні, саме отакі, як пролунав щойно, голоси, що належать уже й не окремим людям, а ідеї, яка веде за собою тисячі, мислі, що трощить і відкидає всі перепони аж до обмежень здорового глузду, простору, який поглинає не тільки все те, що в ньому живе, а й самий час, трансформуючи його для своїх жадібних потреб.
Саме такий генеральний директор сидів перед Твердо-хлібом у велетенському, обшитому, як і приймальня, світлим деревом кабінеті за широчезним столом, біля пультів, переговорних пристосувань, безлічі екранів та екранчиків і ще всілякої техніки, призначення якої відоме було тільки йому й аж ніяк не стосувалося ні прокуратури, ні слідчих.
Генеральний був тяжкий, масивний, великоголовий, лобатий, важколиций, як богдихан, великоокий, товстогубий, світлий сірий костюм вільно й вишукано облягав його генеральне тіло, великі білі руки спокійно лежали на столі, сірі очі котилися на Твердохліба, як величезні холодні валуни. А тут ще ця ідіотська папка з золотими ініціалами ТТ!
Він привітався. Генеральний кивнув і вдав, ніби хоче підвестися і подати руку, але сидів спокійно далі, а рукою махнув на стільці біля приставного столика:
— Влаштовуйтесь. Можете на дивані. Де хочете. Пробачте — не послав нікого, щоб зустріли.
— Цілком природно,— погмикуючи, промовив Твердохліб.— Я чоловік, власне, нецікавий. Хочу знати правду тільки про інших, а кому це подобається?
— А хто хоче знати правду про себе? — погрався своїм басом Іван Кирилович.— Я таких не зустрічав.
— До речі, повинен признатися, що я вперше зустрічаюся з генеральним директором,— тихо сказав Твердохліб, піддавшись отій грі директорського голосу, в якій промайнув натяк на довірливість.— Ні службово, ні просто в особистому плані... Не доводилося...