А тоді вона все ж прийшла, коли він і не ждав. Старшина зустрів шанобливо, з козацькою ґречністю і поважністю, провів до ліфта, докладно розповів, як знайти Твердохлібову каютку, в коридорах, здається, ніхто Наталку не перестрівав, не допитувався, куди й чого, Твердохліб сидів над паперами, коли відчинилися двері, виникло на порозі смагляве видиво, блиснуло несамовито молодими очима, промовило:
— Здрась!..
Була в легесенькому, тоненькому, як з павутини, платтячку, знов без рукавів, так наче вічно рвалися її гнучкі смагляві руки на волю, зачіска якнайпростіша, темне волосся легенькою хмаркою над ніжним чолом, над ще ніжнішими щоками, над переблиском чорних очей...
І в казенних кабінетах сходить іноді сонце!
Твердохліб вискочив з-за столу. Перечепився, хапався то за галстук, то за ґудзик на піджаці, горло йому здавило, перед очима літали чорні крила.
— Здрастуйте, здрастуйте, Наталю! Прошу! Як це благородно з вашого... Прошу, сідайте... Ось тут... Даруйте за наші пенати...
— Пенати? А що це таке? Чекайте, нащо мені сідати? Я ж не підсудна. Дайте роздивитися... Як тут у вас? Пхи, як тут убого!..
Він розгубився ще більше.
— Ну, що? Звичайна обстановка...
— Звичайна? Якесь казенне все...
Твердохліб забув про все і несподівано для самого себе розізлився:
— Як то казенне? Що це ви тут мені вигадуєте? Ви ж не в санаторії, а в прокуратурі! Може, вам меблі вісімнадцятого століття і дубові шафи з рядами фоліантів у шкірі з золотим тисненням?
— А хоч би! — зухвало випнула вона груди. Ходила далі по його келії, вперто не сідала, дивилася, придивлялася, вивчала, так ніби потрапила в музей правосуддя абощо.
Твердохліб уже кипів. Чому всі вважають, що мають на нього якісь необмежені права? Ось і ця молода жінка, яку він вимріяв для себе як порятунок од усіх ймовірних незлагод і страждань, щойно з'явившись, одразу виказує свої примхи.
— Звідки у вас такі дивні уявлення? — мало не закричав Твердохліб.
— Звідки? — Вона крутнулася перед ним, крутнулася перед вікном, так ніби її міг хтось побачити (може, космонавти?), примружила очі, знищила його одною з тисячі (він уже полічив їх!) своїх непередаваних усмішок: — Мій чоловік розповідав!
— Ваш чоловік? — Твердохліб був убитий, як поет на дуелі.— Хто ж він?
— Прокурор.
Страшний присуд, але одразу й амністія:
— Був.
— Був? Як же?
— А так. Умер.
— Вмер?
— Повісився!
Вона відверто знущалася з Твердохліба, а він не розумів цього, одуріло повторював слідом за нею її вигадки, допитувався:
— Як то — повісився? Через що? Хіба прокурори вішаються?
— Ваші не вішаються, а мій повісився. Не витерпів суворості життя. А ви терпите?
Твердохліб розгубився остаточно.
— Я намагаюся боротися з суворістю.
Наталці, мабуть, набридло кружляти по тісній кімнатці, вона сіла, кинула свою сумочку Твердохлібові на стіл, якось мовби подобрішала, просто сказала:
— Я побачила, що ви добрий. Інакше б не прийшла.
— Тоді чому ж не подзвонили після магазину? Я так ждав...
— А я загубила номер телефону!
Він зрадів. Загубила — не викинула. Він записав свій телефон на чеку за капелюшок. Виходить, вона зберегла той чек. Тільки згодом — загубила.
— То ви,— він незграбно тупцяв перед нею.— Ви тоді не купили капелюшка? Той чек...
— Чек? А-а... Я вибила новий. Там же якісь копійки... А ви мені зіпсували чек... Я собі посміялася і забула... Не встигла вас розгледіти. Дружину вашу — так... Шикарна дама! Вона вас не б'є?
— Б'є? Мене? — Твердохліб од несподіванки закашлявся.— Невже ви вважаєте, що мене можна бити?
— А чого ж? Усіх б'ють. Колись били жінок, тепер чоловіків. Жінки працюють, а чоловіків б'ють. То посадами, то доганами, а то й самі себе... Напиваються — і поміж себе... А то й так — здуру... А ваша прокуратура хіба що — не б'є? Куди вже шкулькіше!
* Твердохліб чув тепер тільки її голос, слів не розрізняв, та й навіщо слова? Пам'ять далі глузувала з нього, знущалася жорстоко й нахабно, тасуючи згадки так, щоб завдати Твердохлібові найдошкульніших ударів.
Коли побачив тоді Наталку в "Фараді-2А", захотілося підійти впритул і доторкнутися до щоки, до шиї, до руки, відчути тепло тіла, опинитися в затінку його запаху. Стане легше, щось він скине з себе гнітюче й холодне, як смерть, і відродиться для нового життя. Бажання — аж до зашпорів у шкірі. Але тоді переборов себе, тепер бачив, що сили кидають його. Все в ньому кричало про допомогу й порятунок. Невже вона не почує?
Чужим, хрипким голосом Твердохліб зненацька промовив, нагадуючи їй про їхню зустріч у цеху:
— Ви тоді зі мною так несправедливо... У себе в цеху...
— Але ви заважали мені працювати!
— Так усі кажуть.
— Але мені ви справді заважали.
Може, вперше в житті відчув він невдячність своєї професії. На нього тільки так і дивляться: заважає. Твердохліб мовчки походив по кімнатці, плечі йому тяжко, болісно сутулилися.
— До речі, я до вас на хвилинку,— повідомила Наталка.— На вулиці мене жде подруга, ми біжимо в кіно. Хочете з нами?
— Але ж... у мене робота... І взагалі... кіно для мене...
— А в мене сьогодні вихідний! То я побіжу? Твердохліб злякався.
— Але ж... Ми не встигли ні про що домовитися...
— А про що?..
— Ну... Я не знаю... Але... Ми не могли б зустрітися не в такій обстановці?.. А так... Я у вас, ви в мене на роботі...
— То й що? І на роботі можна взнати людину. А де ж іще? От ви вже про мене все знаєте...
— Я? Нічого!
— Ну да! Так і нічого? А я й імені вашого не...
— Федір... Федір Петрович.
— А я думала: Леопольд.
— Леопольд? — він спробував засміятися.— Ну, звідки ж?
— Дружина у вас така, що ви повинні бути Леопольдом. Як той кіт з мультика "Хлопці, давайте жити дружно!"
Твердохліб не смів ображатися на неї. Ніяково по-гмикав.
— Ну, дружина... дружина — так... але ж ми...
— Я все-таки піду! — крутнулася на одній нозі Наталка.— А то подруга там...
— Хвилиночку! — гукнув Твердохліб.— Ми ж так і не домовились!...
— Про що?
— Де я вас можу побачити?
— А я знаю?
— Ну,— він майже благав,— може, ви подзвоните?
— Я гублю телефони...
— Тоді як же?
Вона була вже біля дверей. Озирнулася востаннє, і чи то згадала щось, чи пожаліла Твердохліба, але повернулася, подала йому свою тоненьку руку.