— От і познайомитесь,— лагідно сказала жінка. У Твердохліба, власне, вже на сьогодні хлібовозькі обов'язки закінчилися, до лекцій ще було далеко, поспати вже однаково не встигне, він махнув рукою.
— Гаразд. Ведіть.
Професор жив на третьому поверсі. Трикімнатна малометражка — не дуже як для професора. До того ж планування найгірше: київська "розпашонка", велика прохідна кімната, і з неї дві маленькі, як рукавчики в дитячій сорочині. Тісний коридорчик, велика кімната, здається, і ті дві — все було забите до самої стелі книжками, на книжкових полицях і просто на підлозі Твердохлібове око наштовхнулося на якісь мовби іграшкові будиночки, цілі садиби, старовинні споруди, згодом він збагнув, що це макети, зроблені з дерева, виліплені з пластиліну, відлиті з гіпсу. Посеред цієї тісняви непорушно сидів у кріслі з коліщатами сивий лисуватий чоловік і великими розумними очима дивився на Твердохліба, на те, як він незграбно повертається, як тупає ногами, як безпорадно нипає очима по книжкових полицях. Ноги в професора були вкриті картатим вовняним пледом, господар не підвівся назустріч ранньому гостеві, не зворухнувся, все в ньому ніби вмерло, жили тільки розумні очі, які вели Твердохліба від самих дверей, тримали міцно, не випускали, і він розгубився од тих очей, і від професорової непорушності, від його каліцтва, і ще від чогось, ще не усвідомленого, але вже передбачуваного.
Він не зміг би описати професорового обличчя, але точно знав, що коли бувають обличчя благородні, то ось воно перед ним. І голос, яким професор звернувся до
Твердохліба, теж був благородним, а слово "юначе" вимовлено жтак вишукано, що Твердохліб одразу відчув усю свою ницість і свою грубість та незграбність, найстрашніше ж: усвідомив, яким він був хамом, щодосвітку вигримуючи лотками отут, під вікнами цього чоловіка, який ні втекти від дикого бірязку, ні навіть вийти й вилаяти невдалих розвантажувачів не може.
— Даруйте, юначе,— промовив тихо професор,— мені довелося вас потурбувати. Давайте познайомимося. Мене зовуть Лесь Панасович. А вас?
— Твердохліб,— бовкнув Твердохліб.
— Це прізвище. А ім'я?
— Федір.
— От і гаразд, Федоре. Ви б не могли мені сказати: чому ви... гм... так кидаєте оті сердешні лотки з хлібом? Вас хтось навчив так робити?
— Ну... Всі так роблять...
— Ага. Видати, ви не фахівець цієї справи. Я не помиляюся?
— Та який там фахівець? Студент. А це так...
— Я так і думав. Спостерігаю вас уже давно і зробив для себе деякі висновки. Знаєте, не спиться, та й ви помагаєте не спати, тому в мене, як би це точніше, виявилися деякі позапланові запаси часу... Ви що вивчаєте?
Твердохліб відповів. Тоді вони снідали втрьох (Лесь Панасович, його дружина і Твердохліб), тоді знайомилися далі...
Від того досвітку минуло вже років та років, а до Леся Панасовича на Червоноармійську Твердохліб і досі забігає, як і тоді, студентом, і не втомлюється слухати цього подвижника, схожого своєю затятістю на давніх печер-ських схимників, що на все життя закопували себе в глину у сподіванні уздріти бога. В молитві, у сні, в маячні й маренні, може, й умираючи, але уздріти!
Лесь Панасович богом своїм зробив Київ. Учився тут до війни, аспірантом будівельного інституту пішов на війну, всі тисячу сто вісімнадцять днів будував мости й переправи для військ, настилав дороги, сипав гатки через болота, форсував ріки. Восени сорок третього підійшов під Київ з лівого низького берега, з лісів заде-сенських пішов на штурм Дніпра, під Лютежем, не вміючи плавати (та хіба б помогло, хоч би й умів!), чотири рази переправлявся на правий берег на збитих його саперами плотах, щоб довести сердитому артилерійському полковникові, що плоти витримають його гармати і не втонуть.
— Я йому кажу: пливу для гарантії, що ваші гармати не втонуть. А полковник мені: чхав я на таку гарантію — мені потрібні гармати на плацдармі, а не саперний майор! Ну, так і довелося чотири рази плавати. Для власного сумління, звичайно. Полковник — це вже для виправдання перед начальством.
По війні Лесь Панасович повернувся до свого будівельного, став доцентом, професором, учив майбутніх виконробів, керуючих трестами, заступників міністрів і міністрів, учив будувати, створювати, возводити, а війна далі сиділа в його тілі, точила своїми залізними зубами, щороку на кілька місяців віднімалися в Леся Панасовича ноги, він залягав у своєму домашньому притулку, вів консультації, писав відгуки, давав поради з архітектури Києва, збереження його святинь і його духу. Якийсь божевільний (але високопосадний!) архітектор надумав обставити Печерськ 60-поверховими солітерами, в яких мало жити триста тисяч мешканців. Лесь Панасович завалив цей безглуздий проект, пославши в керівні інстанції одне-єдине запитання: "Де працюватимуть ці триста тисяч чоловік?" Ніхто про це не думав, а після листа Леся Панасовича задумалися, і 60-поверховики зникли з архітектурних обріїв Києва.
Згодом Лесь Панасович послав десять запитань до проектної організації: 1. На Львівській площі з побудовою Будинку художника і Будинку торгівлі утворилася вузька горловина. Як це могло статися при плануванні? Куди подінуться люди, які відвідуватимуть Будинок торгівлі (мається на увазі пропускна спроможність вулиці)? Де плануються стоянки машин і чи плануються взагалі? (Відповіді на це запитання не було); 2. Київ має надзвичайно мало скульптурних пам'ятників. Які тут перспективи? (Відповідь: скульптурне оздоблення площ і вулиць столиці здійснюється згідно з затвердженими планами); 3. Чи планується підземний оглядовий музей "Ярославів вал"? (Відповіді не було); 4. Чи не планується розвалити будинок біля Золотих воріт? (Відповідь: ні, не планується); 5. Коли буде споруджено павільйон для захисту решток Золотих воріт? (Відповідь: до 1500-ліття Києва); 6. Чи є проект оголосити заповідною зоною старий Київ, аж до адміністративного його відокремлення? (Відповідь: Київ — єдиний організм, тому недоцільно розчленовувати його як у давнину); 7. Як враховуються при проектуванні нових будинків у центрі питання просторової перспективи? (Відповідь: у такому великому місті неможливо врахувати всі оглядові точки); 8. Чому не влаштовуються громадські обговорення проектів унікальних споруд? (Відповідь: це неприпустимо затягнуло б строки будівництва); 9. Чи в Києві й надалі замощуватимуть площі шліфованим гранітом? Як могли спланувати Печерську частину площі Жовтневої революції на стількох рівнях? (Відповідь: не одержували протестів од громадян); 10. В Києві дбайливо оберігають зелені насадження. А чи є інституція, яка оберігає землю, на якій стоїть місто? (Відповідь: індустріальні методи спорудження житла вимагають великих площ, тому міськрада й надалі вимушена буде, щоб не знижувати щорічних темпів будівництва нових квартир, знаходити відповідні ділянки, свідомо йдучи на небажане розширення міської площі).