А пан наш був, мов звір той, лютий, —
лиш чоловіком дарма звавсь;
він крові нашої всисався,
а горем нашим потішавсь.
Бувало, вечором з роботи
прийдем, під ґанком станем в ряд, —
виходить пан карати "виних",
а всі вже наперед дрижать.
Хто винен, в'язано до стовпа,
а нам всім в очі му плювать, —
а хто не плюнув, тому цюри
як стій вліпили двадцять п'ять.
Хто на роботу запізнився,
той голий в будяки лягав;
хто з отаманом посварився,
той глини повен рот дістав.
Дівчат з села для свої втіхи
він глину заставляв місить
і тішивсь, як по пояс в глині
весь день ся мусили крутить.
Що катував, що збиткувався,
останні цомоги з нас ссав,
що працев нашов наїдався, —
народ терпів все і мовчав.
І я терпів не раз і гнувся,
но мій терпець вкінці пропав:
ну, мою милу — вашу матір —
до себе пан в покої взяв!
Та й ще, — шептали стиха люди, —
мене в рекрути хоче дать…
Я чув, що лихо не минеться,
і я рішився — хвилі ждать.
Сейчас на другий день погнали
нас, може, двадцять парубків,
у панський сад, — бач, захотів пан
в саду кручених хідників.
Розставив нас тивон, відмірив,
що кождий мав за день скопать…
Мене в такий дав закамарок,
що вкруг нікого не видать.
Направо гліг розлогий, груші,
іззаду возівні стіна,
край неї хвірточка маленька…
Ну, став я. Холод, тишина,
крізь листя сонечко меркоче,
мов злоті шнури в густині…
Я став, — так якось важко, сумно
в душі зробилося мені…
Рискаль з рук випав. Я подував:
"Бог вість, чи довго ще на сей
хороший світ буду глядіти?"
І сльози бризнули з очей.
Аж гілка хрусь! Я обзираюсь —
передо мною пан стоїть,
цілий почервонів зо злості,
в руці шнур зложений держить.
"Га, — крикнув, — шельмо, так ти робиш!"
На мене шнуром замахнувсь, —
і в мні мов блисло: все ми одно!
Я скочив, наче вуж звинувсь,
з руки му вирвав шнур, в тій хвилі
заверг на шию, зашморгнув
і, пок ще пан скричати здужав,
на конар груші відтягнув.
Затріпавсь пан — коротку хвилю…
Я в другий кут — хоть весь дрижав —
став, так коплю, так працюю…
Ну, дав біг, я спокійний став.
Гляджу: тиша, нема нікого,
пан висить… От тоді я в крик:
"Рятуйте! Гвалту! Пан повісивсь!"
На крик летить тивон, візник,
летять робітники і слуги…
Круг груші стали і глядять,
мов остовпілі, — не рятують,
не відтинають, а мовчать.
А далі слуги всі розбіглись
на всі боки: хто дещо мав
накрадене — побіг ховати,
а красти, хто ще не накрав.
Почула й пані, що ся стало, —
не вийшла навіть, — ми самі
відтяли го, внесли у сіни
і положили на столі.
Моя ж Оришка як почула,
що пана вже нема, вікном —
покій був замкнений — гульнула
і, мов скажена, вділ селом
домів побігла, мовби гнав хто
за нею, — вилізла на під
і там просиділа до ночі…
От так-то пасмо наших бід
урвалося. Ніхто за паном,
за катом людським, не жалів.
Мене ні про що не питали,
і я нічого не повів…"
Замовк старий. Стояли люди,
мов хмара давніх, вічних бід
овіяла їх душу сумом.
"Ну, що ж, сусіди, осудіть!"
І враз сказали всі сусіди:
"Сам бог, як бачим, тя простив,
то й людська совість тя прощає".
Розкішний усміх прояснив
лице старого. Як зірниця
заходить тихо над Ділом,
так тихо, радісно, спокійно
заснув убійця вічним сном.
ОСІННІЙ ВІТРЕ, ЩО МОГУЧИМ СТОНОМ...
Осінній вітре, що могучим стоном
Над лісом стогнеш, мов над сином мати,
Що хмари люто гониш небосклоном,
Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати —
Що у щілинах диким виєш тоном
І рвеш солому із сільської хати,
Зів'яле листя гоном перегоном
По полю котиш, — вітре мій крилатий!
Я довго, пильно слухав стону твого
І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:
Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!
О вітре, брате! Як мене побачиш
Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш,
Чи гнівно слід буття завієш мого?..
1882
ЯК ДВОЄ ЛЮБЛЯТЬСЯ, А ЖДУТЬ...
Як двоє любляться, а ждуть
Розлуки хоч би на часок,
То одно одному дають
На пам'ять незабудь-цвіток.
Я теж люблю. Палка, важка,
Нерадісна моя любов;
Вона, мов слабість десь яка,
Ввійшла мені вже в кість і кров.
Та хоч би й нині жизнь моя
Попала в жертву ворогам,
Тому, кого кохаю я,
Я незабудьки не подам.
Забудь мене, народе мій,
Коли щасливий і міцний,
До праці станеш на свій лан
І в своїй хаті будеш пан;
Коли не буде між тобою
Ані голодних, ні трудних,
Ані обійдених судьбою,
Ні слуг, ані панів бутних;
Коли у всіх твоїх дітий
Чуття та мислі розцвітуть,
Ти станеш чистий, мов святий,
Тоді про мене ти забудь.
Написано в р.1883.
СМЕРТЕЛЬНО РАНЕНИЙ
Спинили кров. Пощо спиняти?
Нехай тече та клекотить,
Як та криниця! Час вмирати,
Бо страшно, тяжко в світі жить.
Ох, як болить! Та се лиш хвилю.
Вже полекша, знать, настає…
Великий пан прийде, похилю
Остатній раз чоло своє
Під сильною його рукою
Й війду у царство супокою.
Що там за гомін? Надо мною
Лавиною він кам'яною
Гримить, мов чорная гора.
Що то за крик? Ах, знаю, знаю!
Виразно, ясно споминаю:
Се та сподівана пора!
Там вулицями стугонить
Ріка народу і валить
Тиранський трон! Гармати грають,
Реве пожежа, кровця рине,
А люди вереск підіймають,
Страх їм замовкнуть не дає.
То революція, єдине,
Коханеє дитя моє.
Га, де я? Чом я не між ними,
Не між борцями молодими,
Не в вирі лютої війни?
О боже! Трони і тирани
Втонуть у крові, а вони
Сказать готові:"Де ж був ти?
Чому не бився разом з нами
Проти неволі й темноти?"
Я ж довго, тяжко працював
І слушного часу все ждав, —
Де ж я тепер? Куди попав?