ПОЗА ЗБІРКАМИ
Ніч ступає по руїнах — Інсбрук облягла,
Щоби ти, моя єдина, часом не пройшла,
Щоби ти цього межгір'я не знайшла ачей,
Щоб не сяяв десь в сузірях блиск твоїх очей.
Ніч іде...І ось на герці вимучене днем,
Скам'яніле моє серце вибуха вогнем!
Ворухнеться в нім відгомін, гомін степовий...
І тремтить у нім, як промінь, дивний голос твій...
Ніч вартує по руїнах — темна ніч стара...
А к мені прийшла дівчина — юнка з-за Дніпра, —
Принесла волошку синю й ніжно подає,
І роняє з вій росину на чоло чоє.
...Народився ти для бою. Вір же — все мине.
Пам'ятай, що й я з тобою — не забудь мене...
Пам'ятай, що й я ж з тобою, —
Не забудь мене.
1945 р.
Над полем ключі журавлині,
Над полем,
над лісом,
над гаєм, –
Курличуть в осяяній сині –
Летять із далекого краю.
Летять
і летять,
і тріпочуть –
Ген крильми чекають об зорі,
Роняють, як оклик дівочий,
Привіт із-над синього моря.
Дзвінкий,
переливний
і юний,
Жаданий,
омріяний,
дальній
На радісний степ злоторунний,
На селища вбогі, печальні…
І падає радість на лиця,
На злидні,
на втому,
на болі….
Летять то омріяні птиці
І сонце ведуть за собою.
От крикнути б молодо, буйно!
От дужу б, незнану ще ноту!
В цю хвилю ясну,
срібноструйну, –
В цей радісний час повороту.
…………………………………
Над полем ключі журавлині,
Над полем, над лісом, над гаєм, –
курличуть в осяяній сині –
Летять із далекого краю.
1929
ЗАБІЛІЛА НАША ХАТА
Забіліла наша хата
Забіліло все навкруг.
Завірюха пелехата*
Прилетіла із яруг.
Прилетіла, насніжила
На стежину лугову
І на спомин залишила
Білу бабу снігову.
* * *
НА СТЕРНЯХ
Не котяться золоті хвилі ранком
І не дзвенять.
Мов вибита плащувата циганка,
Лежить стерня.
...Розлогий шум... голубий дзвін липня —
згадавсь на мить.
На ноги бліде павутиння липне,
Немов щемить.
И поколота на стерні нога боса
Щемить, як гріх.
А вітер падає на межі й голосить,
Свистить вгорі.
Все оддано, все взято, лише хмурість
В межі лежить.
Та зграї ріль сховали в собі мудрість,
Щоб знов ожить.
Годину день зміняє льотом скорим...
Ідуть літа.
На стернях цих наново буйна порость
Повироста.
Повернеться і ластів'ячий стрекіт,
І злото хвиль...
І закиває вам так радісно здалека
Німий ковиль.
Повториться учора пережите знову
Як сотні літ.
Лиш нам не повернутись (хіба крім в слові)
Одквітлий квіт.
Повториться... І буде славний липень
Десь будемо й ми...
На ноги бліде павутиння липне
Немов шумить.
Ніде ніхто.
Розлито сірі фарби
І німо так.
Лиш вітер відбирає грубо скарби,
Свистить в кулак.
1927 р. журнал "Глобус"
* * *
ВЕЧОРИ
І
Рожеві вечори – час тихого смеркання,
Пора роздУми над безоднею ночей,
Глибокий світ притомлених очей,
В диму махорки усмішка прощання.
Настане мить – і в море тишини
Пірне вселюдський лемент і клопОти.
І завихрять світи…Тоді, брудний від поту,
Ходою тихою приходить Він к мені –
Моєї юності навчитель і товариш,
Як камінь, мовчазний і тихий, як тарва,
І, в люльці палячи несказані слова,
Дивитиметься десь на блиск Волосожару.
Сидітиме, як друг, як брат і як отець,
Плечем плеча торкнувшись, мов підпори;
В мовчанні витре піт і витрусить опорок ,
Та не покличе й слова з двох сердець.
Пливтиме вічність в віхолі сузір –
Найбільший твір найбільшого Растреллі.
Пливтиме дим й стинатиметься зір
Над таємницею Великої Пустелі.
Які ще книжники?..Й які ще богослови?
Який талмуд?..І пощо звук пустий?
Привіт Тобі, мовчальнику простий,
Що ще й не рождене спалив у люльці
слово.
Мовчи і думай. Дихай і кури.
О, вечори, глибокі вечори.
Розрада зустрічі і усмішка прощання.
Рожеві вечори – час тихого смеркання.
ІІ
Рожеві вечори – час тихого смеркання…
Відібють мрійно зорю мулярі.
Останній згайсне звук по тій зорі.
І геній творчості зійде, як у нірвану,
В блакитний сон…
Тоді, у тій порі
Забють умовні гасла дзиґарі,
І оживають марева, немов сильвети
на екрані:
….По ринвах вулиць,
по долонях площ,
По лабіринтах зал, кімнат і коридорів –
Елегія парфум…
Атракціон уборів…
Чад поту
і дотепів дощ…
Межи колон і статуй, і дріад ,
Між фресок геніальних, дивних колонад,
Над духом Генія, що знітився, як зеро , –
Заб’є каскадом горда Суєта,
Завіхолить над всім царівна та –
Всевладна, всенехтУюча гетера …
Й немов перед отрутою, геть зайвий тут
тепера,
Дух генія замкнув свої уста.
У панцер смутку й гордості закутий,
Принишклий за шедеврами творінь,
Припав коліном перед Зевсом і, мов тінь,
Стоїть,
всіма гордуючи, всіма забутий.
Безглузді марева вечірньої пори.
О, вечори, бентежні вечори.
Жадоба зустрічі. Утіха розставання. –
Рожеві вечори – час тихого смеркання.
***
У весіннім – у синім мареві
Грає вітер на соняшних струнах
І біжать –
голубіють отари
По зеленім, озимім вруні …
Мій хороший, між друже далекий,
В мене радість сьогоні
велика:
Прилетіли сьогодні лелеки
На старе своє селище з криком.
Ні, не з криком, а з стукотом
(чуєш?
Ти ж прозвав отой стук
кулеметом) –
Хто збагне їній стук й занотує,
не оспіванйи жодним поетом.
Скільки б слів тут потратили люди
Та не втнули б і частки малої, –
То ж привіт,
То ж привіт із усюди –
То привіт від весни золотої…
Довгі зими, сніги і хуртечі,
І багно, і морози, і втома
Одтягнули і душу і плечі,
Обернули зацвіт на солому.
Замели квітники і осики,
Закували струмки срібно-
струйні…
Може, з того і хочеться
крикнуть
Переможно,
нестримано, буйно,
Що кінчилось, урвалось,
розпалося,
Розлетілось
кудою потрапило, –
Ніби камінь, огнЕнно опалений , –
Обірвався
й на бризки,
на крАплини.
Може, з того в маленькім
віконці ось
Білий пролісок став мов
на чаті дня.
Мабуть, з того й встаю рано
з сонцем то
І виходжу гостей зустірчати я….
* * *
У весіннім – у синім мареві
Грає вітер на соняшних струнах,
І біжать – голубіють отари
По зеленім, озимім вруні.
Мій хороший, мій друже далекий,
Чи й у тебе та радість велика?
Чи прилинуть жадані лелеки
На засмічене селище з криком?..
1929
СЛОБОДА
Ріммі Марчук.
Сіренькі стріхи,
Давні, як слова,
Понурі, як відчай,
В німих снігах зашиті…
Їм журавель заморено кива –
Вклоняється,
Даючи другим пити.
Скрипить, скрипить
відколи знаю я, –
Який-то скрип,
Які-то скарги вічні…
На вигоні
Мій давній дург вітряк
Стоїть розколений,
Стоїть калічний.