Леся рішуче хитає головою.
— Я б так само зробила!
— Хто б так не зробив? Ну, і почала ж вона віддячувати! Ого! Сама, своєю рукою, кажуть, двісті офіцерів розстріляла в підвалах.
— Правильно!
— Ну, а потім, звичайно, коли ти вже чекістка, так стріляй усякого, офіцера й не офіцера. Знаменитістю стала. Білогвардійська офіцерня боялася її більше, ніж усіх більшовицьких генералів.
— Паскуди!
Пані Антонюк забуває всю свою аристократичність: рвучким, розмашистим жестом наливає собі вина й одним духом вихиляє його собі в рот.
Наум Абрамович злякано поводить очима навкруги: лайку, може, і не почули, а як вино п'є аристократка, це напевне всі бачили.
— Обережніше, Ольго Іванівно.
— А, чорт з ним! Я б їх теж живими палила й катувала! Ну, от тобі й аристократка. Вона ще почне тарілки
бити.
— Та більшовики так і робили, Ольго Іванівно, не хвилюйтеся. Самі знаєте. А що вже сама Сонічка виробляла потім, так, кажу вам, навіть у більшовиків слави зажила. Навіть тут, у Парижі про революцію мріє. Страшенно їй хочеться, щоб у Европі була революція. А знаєте, для чого? Щоб не було ні бідних, ні багатих? А якже! Щоб була стрілянина, різня, розстріли. Оце її революція.
— Звідки ви все це знаєте про неї?
Наум Абрамович вибачливо посміхається.
— Ви спитайте мене, про кого я не знаю. Я знаю навіть, що вона в ресторанах ложки та ножі краде.
Ольга Іванівна неймовірно дивиться на Фінкеля.
— Для чого?
— Гм! "Для чого". Вона мені не сповідалася. Але я так думаю, що для порушення принципу приватної власности. От краде собі й тим плює на буржуазну мораль. Нащо їй ложки? Гроші вона має, дай Боже, щоб французький президент мав таку платню, яку вона має. Або така штучка. Є в неї тут у Парижі брат, єдиний урятувався від погрому, бо був саме тоді десь в іншому місті. Так вона з ним живе, як з коханцем. Ну? Спитаєте мене, для чого? Мало їй тих мужчин, що вона їх має круг себе? Ні, це — буржуазна мораль, що не можна мати брата за коханця. От вона її так само нищить, як і з ложками. Що ви хочете?
Знову підходить дівчина з тарілкою, і знову Наум Абрамович заглиблюється в їжу, по-пташиному розглядаючи страву то з одного боку, то з другого.
Леся час від часу пильно поглядає на Соню. І їсть Соня мляво, вимушено, дивлячися кудись в одну точку. Рука біла-біла, тонка, ніжна.
Утершися другим кінчиком серветки, Наум Абрамович береться за роботу й по черзі представляє Лесі тихим голосом усіх мешканців пансіону.
Пансіон — інтернаціональний, як і сам Париж, — французів у ньому три-чотири відсотки. Ну, нехай п'ять! Панівна нація — американці. І панує, розуміється, американська культура: фокстрот, бокс і доляр. Он той стіл, що за ним сидить ціла компанія жінок і мужчин, — авангард англо-американської окупації. Увечері не треба ходити в кабаре та дансінґ, все є в сальоні пансіону. Часом навіть бокс. Але хазяйка, француженка, насмілюється робити зауваження, що бокс може попсувати їй меблі. Американці ж шанують меблі й усі матеріяльні речі нарівні із своєю Біблією. Тому бокс буває тільки тоді, коли ця компанія вечеряє на Монмартрі й приїжджає додому розважитися.
Он ті двоє циганчат — італійці, вихлюпнуті з Італії фашизмом. Один грає на гітарі й співає фальцетом, неначе жіночим голосом.
Он там троє полячків, — жовтявий, прилизаний панок і дві гнилозубенькі панночки. Панок — наче тількищо вилуплене цуценя, таке зализане й хирляве, але пиха просто лева: подумати собі, воно теж має свою державу, поліцію, жандармів, дипломатів і навіть свої колонії. Це не заважає, одначе, ляшкові служити за американського доляра гідом у публічних домах.
Біля полячків — парочка шведів. Один із них тримає ножик усією рукою, як шаблюку. Солідний, мовчазний і дуже делікатний. Але любить бокс більше за свою жінку.
Леся слухає не дуже уважно. Проте, поводиться вже знову як слід. А коли виходить із їдальні, то навіть злегка гордовито підводить голову й опускає вії на очі.
Та в себе в кімнаті знову розвалюється в фотелі, закурює, струшує попіл просто на підлогу, голосно каже неделікатні слова, регочеться негармонійним сміхом. Ох, краще б, може, було не оселяти її поруч з Гунявим? І взагалі, чи витримає вона на довгий проміжок часу таку трудну для неї ролю?
Прощається з Лесею Наум Абрамович не так уже заспокоєно й задоволено, як зустрівся.
* * *
Ранок рюмсає й рюмсає, як нудьгуюча дитина. Сльози котяться й котяться йому по шибках і не втирається.
З вікна видно тиху вуличку з вузюсеньким тротуарчиком і перлямутровими від старости шибками старезних будиночків. І не подумаєш, що в Парижі, — таким щирим середньовіччям тхне. Ось зараз з'явиться на коні закутий у залізо лицар із списом. Та ба: влітає раптом у поле зору чорна, мокра коробка й, галасуючи, як порося в мішку, просувається під вікнами з важким диханням мотора. Чи не Гунявий уже з залізниці? Ні, проїхала.
Наум Абрамович дивиться на годинник.
— Уже час бути б тут. Може, в інший пансіон повіз його той паршивчик Свистун? От ще холера на мою голову! Мало мені Гунявого, так ще якийсь Свистун коло нього.
Леся притуляє чоло й ніс до холодної шибки (так у дитинстві раз-у-раз робила в гімназії, і з того боку ніс здається роздушеною сливою). Фінкель неприємно свистить носом за спиною, і тепле дихання його часом торкає щоку. Якого біса не ще вже той чекіст!
Раптом з другого боку до ґанку пансіону підкочує червоне, незграбне таксі. Згори видно тільки край переду й дах коробки. Леся швидко відчиняє вікно й обережно висовує голову надвір. Дрібні краплі дощу колють у повіки й схили носа сверблять од них, залізо віконного балькончика холодно й липко впивається в долоні.
— Що? Приїхав? Він?
Наум Абрамович хвилюється, нетерпеливиться, зазирає через плечі Лесі, потім ширше відчиняє вікно й теж висовує голову.
На тротуарі перед входом стоїть панок у жовтих черевичках і модних коротеньких штанях. Пальто теж коротеньке, дзвоником. Видно гостреньке підборіддя в прищиках. Панок нетерпляче щось каже в розчинені дверці авта, потім сердито повертається і входить у пансіон.
З авта ж спочатку висувається важка шкіряна валізка з людською рукою, потім голова в темному капелюсі і, нарешті, на тротуар вивалюється сама людина. Поставивши валізку до стінки, чоловік починає витягати з авта баґаж. Постать висока, плечиста, більша за Миколу. Каштанова борідка й тупий, важкуватий профіль носа.