Мик вагається: попадеться якийсь чорт із пансіону, побачить, буде плескати язиком.
— Ах, хто там побачить! Візьмемо окремий кабінет. І ще нехай з нами Фінкель і Крук. Справимо мої проводи в манастир. Са уа? їдьмо шукати Фінкеля й Крука! Гайда!
Леся зістрибує з ліжка, хапає манто й бурхливо вдягається. Мик же тільки стягає з кілка свій мокрий капелюх і нерішуче натовкмачує на голову.
— Я саме, бачиш, розробляю тепер схему "Ательє щастя". І хотів би хоч...
— Ах, "Ательє щастя"? Ну, так тим паче! Матимеш ще багато часу, не бійся!
— Ій-Богу, ти просто ніби хвора сьогодні.
— От і хочу видужати. Гайда, гайда!
Але хворість Лесі, видно, така заразна, що і Фінкель, і Крук (що, кінець-кінцем, знаходяться), заражаються нею. Навіть Гарсон, що прислужує їм. Бо така ж кипучість веселощів, така одчайдушність, невгамовність.
— А, ці росіяни! Вони вміють сміятися.
І Гарсон аж головою хитає від заздрости.
Але Леся підбігає до нього, бере кінчиками обох рук за його немолоді щоки й повертає до себе.
— Ми — не росіяни! Чуєте! Ми — українці. Українці! Це така сама різниця, як між бордо та портвейном. Розумієте? На перший раз прощаю вам. А щоб ви твердіше пам'ятали, що я вам сказала, то треба вам випити келех шампанського. Поставте ваші тарілки он туди на столик. Фінкеле, налийте! Прошу, прошу! Мусите випити! Я йду в манастир, і ви повинні випити за мою майбутню святість.
Фінкель блаженно наливає Гарсонові шампанського. Що ви зробите з такою жінкою? Бо головне — цей її непереможний сміх, проти нього ніякий реальний фінансист не може встояти. Та ще ці очі, ці дві пухнасті, довгі, темно-сині щілини з проміннями зморшок від них. Вона сміється самими очима, ця жінка. Від них і Крук — не сонно-важний банкір, а добродушний, кучерявий, товстогубий хлопець. І Мик — не авантюрист, а таки досить симпатичний і розумний чолов'яга. І чекіст піймається, і золото буде, і все буде якнайкраще.
Але як надходить час, коли кінчаються вистави в театрах, Леся рішуче прощається. Годі. Кінець. Через півгодини ворота манастиря повинні зачинитися за нею.
І до цих воріт проводжає її в авті тільки Наум Абрамович.
* * *
От і живе черниця в маленькому манастирі Латинського кварталу. Вранці з портфелем, набитим книжками, вона ходить на лекції та до бібліотеки. І хазяйка пансіону щоранку мусить вовтузитися з цим чудним явищем, — як незручну, ні до чого не придатну меблю, вона ніяк не може примостити його в своїй душі, де всі предмети та явища розміщені звично й нормально. Молода вдова, заможна, з такими очима, з таким бюстом і на тобі: як студент, бігає на лекції. І єдина розвага, що часом увечері зійде в сальон до своїх земляків. Та навіть танцює дуже рідко й неохоче, більше, щоб відчепитися, як хтось надокучає з проханнями, ніж для приємности.
Хазяйка не знає того, що й сама молода вдова не зовсім розуміє цього незвичного для неї явища. Незвично їй, чудно, тісно. Вся душа її в накрохмаленій дитячій сукенці, — ні сісти вільно, ні лягти, ні побігти. І невідомо, чи потрібне все це: чекістка Соня вже обідає за одним столиком з ними, вже їздить вечорами кудись із Гунявим, танцює з ним у сальоні, щільно притуляючися всім тілом до нього (Дивно: він уміє танцювати всі модерні танці!).
А вона, Леся, тільки ловить на собі його чудні, здиво-вано-злякані погляди. Він ніколи сам не заговорює до неї, а коли вона звертається до нього, шанобливо, як перед начальством, коротко відповідає їй своїм злегка гунявим голосом (Чи не спадкове це в їхній родині, бо навіть прізвище — Гунявий?). З іншими, правда, теж мовчазність, теж не то винуватість, не то приниженість, не то хмарність, але все ж таки часом буває якийсь просвіток і навіть іноді легкий гумор у розмові: очі все такі самі хлопчачі, винуваті та здивовані, а під вусами легкий усміх і досить дотепний жарт серйозним голосом. З нею ж раз-у-раз настільки серйозний-пресерйозний, шанобливо-банальний, стиснено-незграбний, що навіть Свистун здається полегшенням.
Удень у їдальні всі нації, континенти й острови змішуються докупи, а потім розбиваються собі на індивідуальні існування. А ввечері в сальоні існують тільки дві частини плянети: заатлантична і передатлантична. Заатлантична настільки задоволена собою та станом своєї валюти, що не потребує ніяких складних прикрас життя: для найщирі-шого ентузіязму в ногах їй досить щовечора однієї й тієї ж мелодії фокстроту. Тому вона із зрозумілим виразом насмішкуватої вищости поглядає на передатлантичну частину, що в другому кутку намагається всякими способами доповнити таке просте і абсолютне джерело радости, як фокстрот: розповідають, сперечаються, залицяються, навіть деклямують. А бідний італієць із своєю гітарою та солодким фальцетом силкується у фокстротних павзах співати романси для сеньйори Антонюк. Тоді білорус Загай-кевич, дуже коректно вдягнений і ввічливий, як француз, з розумними й сумовитими очима, підсідає ближче й уважно слухає італійця, скоса поглядаючи на пані Антонюк, — він дуже любить італійську музику.
Коли ж увечері заатлантична частина виїжджає з пансіону, передатлантики почувають себе затишно й вільно, як миші в кухні, з якої кіт утік на любовні втіхи. Вони захоплюють стареньке піяніно, і пані Кузнецова грає на ньому бравурні мелодії. Тоді вже Гунявий (пан Кавуненко) підсідає ближче, нахиляє голову й сидить без руху ввесь час, поки грає Соня. А коли підводить голову, Леся часом бачить, як він злякано обводить очима присутніх, неначе боїться, що хтось підслухав його думки.
Свистун іноді пропонує Гунявому (не просить, а пропонує, вибачливо веселим тоном) розповісти товариству щонебудь із своїх спостережень у Парижі.
— Знаменито розповідає, панове. Із сміху пропасти можна. Розповідайте, Кавуненку.
Але Кавуненко стиснено, ніяково посміхаючися, відмовляється, не зважаючи на те, що Свистун часом аж починає сердитися:
— Ви — дикун! Вам треба випити дві пляшки коньяку? Правда? Я вам кажу, ви зариваєте свій талант. Гуморист, панове, надзвичайний. Ну, заспівайте. Співає теж знаменито. Ну?
Гунявий якось і смішно, і жалюгідно посміхається та принижено мовчить.