— Значить, ви певні, що ці папери в Гунявого?
— Як у тому, що моя голова — лиса.
— їх бачив хтонебудь із ваших агентів? Фінкель знизує плечима.
— Скажіть, Прокопе Панасовичу: щоб бути певним, що на такій або на такій плянеті є золото, чи радій, чи йод, треба неодмінно полетіти на ту плянету й бачити? Людський розум має змогу, не бачачи очима, знати напевне. Спектральна аналіза для плянет, а психологічна аналіза для людей. Ні мої агенти, ні я сам не бачили тих паперів, кажу відверто. Але я вам з точністю до однієї тисячної долі скажу, де вони в Гунявого раз-у-раз сховані, як він труситься за них. Для мене цього покищо досить. Коли ж ми з ним знайдемо його товариша, — а я теж його шукаю!
— тоді моя аналіза підтвердиться з такою самою науковою абсолютною точністю, як і спектральна. Так от, Прокопе Панасовичу, ви тепер знаєте всю суть цієї справи. Як людина державного й широкого фінансового розуму... (Прокіп Панасович непомітно, але гостро скліпує на Фінкеля очима, але на горбоносому обличчі ні тіні натяку на "фінансові операції" колишнього члена місії українського уряду) — ... як людина творчої інтуїції, широчіні та сміли-вости, ви відразу зрозуміли вже величезну, Грандіозну вагу цієї справи. Уявіть ви тільки собі, що ми довідаємося про місце покладів золота. Га? Що, голівка крутиться?
— Так, розуміється, коли...
— Що: Франція, Англія, вся Европа та й сама Америка не схочуть мати чести бути нашими компаньйонами? Ні? Хе! Так що таке ваш банк і тисячі таких, як він, поруч з цією справою? Га?
Крук раптом чує те саме почуття тоскного голоду й тягнення в грудях, як тоді, коли вперше з'явилася можливість стати власником урядових грошей. І вже він несвідомо знає, що цієї справи, не зважаючи на всю її фантастичність і непевність, ні за що не покине. Ні за що!
Через те він якомога байдужіше, потягнувшися, зідхає:
— Так, може, Европа й сама Америка схотіли б мати таку честь, коли б...
Крук зупиняється й посміхається. А Наум Абрамович аж голову відвертає трохи набік од здивування й бажання краще чути, що це за "коли б".
— Коли б вона не була така... романтична.
Фінкель робить свої круглі очі ще круглішими. Романтична? Ця справа романтична? Та випити ту склянку кави
— романтичніша справа, ніж ця. І за кого ж Прокіп Панасович має його, Фінкеля? За бляґера? За остаточного ідіота?
Наум Абрамович з рішучою й холодною гідністю збирає всі документи й складає їх у портфель. А в грудях уже ниє знайома порожнеча, як бувало колись після програного в суді процесу. Знову, значить, зірвалося, знову шукати когось охочого дати сто тисяч, знову доводити. А, щоб тим охочим було так легко дихати, як йому їх шукати!
— Ну, що ж, Прокопе Панасовичу, колись пожалкуєте. Крук посміхається, але від схованих у портфель документів голод стає ще тужливіший.
— Чого ж ви ображаєтеся, Науме Абрамовичу? Я ж не Европа й не Америка. Для Европи й Америки ця справа, може, і не підходить. А я ж вам не сказав того самого про себе. Елементи непевности, розуміється, є, але ризик у справах — ніби чарка аперитиву перед обідом. Що ж, давайте разом ловити чекіста.
Приємна теплота раптом сповнює всю істоту Фінкеля, неначе з холоду зразу сів у гарячу ванну. Ффу!
— Оце слова справжнього ділка! От тепер я впізнаю Крука! Ґарсон! Пс! Гарсон! Треба випити могорич!
— Чекайте, Науме Абрамовичу. Давайте, спочатку докінчимо про справу.
— А, будь ласка, з охотою! Маєте рацію! Давайте!
— Насамперед про умови. Яка ваша участь, яка моя, яка інших...
Тут Наум Абрамович знову поважніє, а Крук стає не то сонний, не то байдужий. Знову боротьба набирає інтен-сивности. Наум Абрамович перед розмовою мав на увазі уділити Крукові лише десять відсотків від своєї частини за ці його нещасні сто тисяч. Але після тієї ниючої порожнечі, після насолоди гарячого купелю в нього не стає духу на десять відсотків. Але й двадцять ображають Крука. Як, Фінкель матиме вісімдесят, а він лише двадцять? Та хто ж фінансуватиме справу? Де ж то чувано, щоб капітал у якійсь справі мав такий мізерний відсоток?
— Алеж, Прокопе Панасовичу, я сам тут капіталіст, я сам уже вклав у цю справу більше ста тисяч франків. Я три роки проваджу справу. Та й ініціятива моя. Ну, щоб довго не зупинятися на цьому пункті, — двадцять п'ять. Нехай буде не по-моєму й не по-вашому. Кінець!
Крук довго й мовчки думає, помішуючи ложечкою в склянці.
— А навіщо саме сто тисяч?
— На видатки, Прокопе Панасовичу. Наприклад, я вже цілий тиждень тримаю в одному пансіоні дві кімнати. В них ніхто не живе, а я мушу платити.
— Для чого?
— А для того, що Гунявий мав приїхати до Парижу вже тиждень тому, та затримався в Берліні. Мої агенти дали йому цю адресу пансіону. Розумієте? Треба, щоб, коли він приїде, була вільна кімната в пансіоні. І не одна, а дві. Одна для нього, а друга — для нашої людини. Та ще щоб поруч були обидві кімнати. Ви думаєте, легко це тепер у Парижі знайти? Тепер же далі. Треба знайти таку людину, щоб могла зайнятися Гунявим. Знайти можна, але хіба ця людина дурно нам робитиме це? Крім того, треба якусь жінку. І гарну. А їй треба то гарні панчохи, то сукні, то те, то се. Це — дешево? А я, що ж ви думаєте, можу годуватися самими паризькими туманами? Мені й моїй родині не треба їсти? От ви й рахуйте.
Крук усе дивиться в склянку. Так, розуміється, все зводиться до того, що Фінкель матиме собі платню й годуватиметься не туманами Парижу, а грошима Крука.
— Та що про такі дрібниці балакати! Тут серйозніші обставини, Прокопе Панасовичу. За Гунявим уже інші ганяються! От що!
Крук швидко й тривожно підводить жорстко-кучеряву голову.
— Так, так! З одного боку примазався до нього якийсь собі Свистун. Знаєте ви такого?
— Це прізвище його?
— Прізвище. Імпозантне, правда? І таки справжній свистун: маленький собі, прищуватий паршивчик. Колись за часів революції був якимсь комісарчиком на залізниці при міліції. Тепер робить велику політику за кордоном.
— А яке він має відношення до Гунявого? Знає він про золото?
Фінкель розчепірює віялом пальці на обох руках, як курка хвоста.
— Невідомо! Може, знає. А, може, і не знає. Але відомо, що стосунки з Гунявим у нього дивні. Гунявий чи боїться його, чи поважає, чи якось дуже залежить од того Свистуна, чорт їх розбере. В кожному разі він у Свистуна мало не за льокая, в якійсь надзвичайній покорі. У Свистуна своїх грошей, розуміється, чортма й живе він на кошт Гунявого. Але враження таке, що за все платить Свистун. А мені клопіт. Я зайняв ці дві кімнати в пансіоні, але боюся, що, коли не знайдеться кімнати Свистунові, то вони переїдуть в інший пансіон. Ганяйся тоді за ними! Та й це ще зрештою не така біда. А от гірше те, що більшовики теж ганяються за Гунявим. Так, так! Вони, очевидно, теж тільки й ждуть, щоб він знайшов свого компаньйона. Тоді вони обох їх заарештують або просто схоплять і відвезуть у Росію. А ви сумніваєтеся, чи дійсно певна справа. Не бійтеся, більшовики по-дурному не ганятимуться.