— Та таки добре паршиві, Прокопе Панасовичу.
Крук занадто уважно застібає ґудзики, не дивлячися на Фінкеля.
— Коли хочете, я міг би дати в нашому банку якусь посаду панні Ніні. Ви, здається, колись питали мене. Вільної посади й тепер нема, але коли ми компаньйони в спільній справі, то можна щось придумати. Гонорар буде, звичайно, пристойний.
Наум Абрамович од зворушення схиляє голову на плече.
— Впізнаю Крука: зразу ж активність і розмах! Сердечно дякую, Прокопе Панасовичу! Сердечно дякую!
— Панна Ніна машинку знає?
— Ви спитайте, чого моя дочка не знає. Дактилографію, стенографію, французьку мову, німецьку мову, по-англійському читає, по-італійському співає, по-американському танцює. А сама — дитина. От вам усе досьє моєї дочки.
— Чудово. Покищо вона працюватиме в моєму кабінеті, як моя особиста секретарка. А там... побачимо. Роботу можна почати хоч із завтрашнього дня.
— Знаменито! Завтра ж о дев'ятій годині Нінка буде у вас. Уявляю, скільки гордости матиме тепер дівча!
Крук заклопотано натягає рукавички.
— Але от що, Науме Абрамовичу... Коли можна, щоб панна Ніна не знала ніяких цих дурних леґенд про походження мого майна і тому подібне. Це підриває авторитет тієї установи, де працюватиме панна Ніна.
Фінкель здивовано й якомога вище здіймає брови.
— Легенди? Які легенди? Ні моя родина, ні Ніна, ні я ніяких леґенд не знаємо. Ми знаємо тільки істину й реальність: людина глибоким своїм розумом, геніяльною енергією, творчою інтуїцією завоювала собі становище в світі. Voila! Питання: треба, щоб ваші службовці це знали? Одверто кажу: моя Ніна цю леґенду про вас знає.
Крук замість відповіді мовчки простягає руку Фінкелеві й міцно потискує йому руку. І вперше йому не згадується із стисненням і глухим роздратуванням незрозумілий довгий погляд дівочих, зеленкуватих очей. Вперше тепер у відповідь на той погляд у грудях тьохкає солодкий холодок і в тілі вже чути знайому напружену цікавість від завтрашньої зустрічі з тими очима.
— Ну, чудово! А тепер до нашої красуні Лесі! Швидко! Наум Абрамович з усміхом бачить, як сонна поважність
Крука здувається жвавістю й несподіваним блиском очей. Правду кажуть про Крука, що він живе тільки тоді, коли краде гроші та коли нанюхує жінку. Решту життя важко спить. Бо дійсно ж: сама згадка жіночого імени розбудила його. А що ж то буде, як він побачить Лесю? Щоб не вийшло ще клопоту з цим.
Наум Абрамович ніжно підсаджує Крука під лікоть до авта й сам заклопотано всувається за ним.
А дощ довгими батогами стьобає мокрий, чорний, розмальований різнофарбним світлом огнів тротуар.
* * *
От у сусідів напроти засвітилися вікна. Світло, перебігши під дощем через вузеньку вуличку (так само як колись дівчинкою перебігалося стільки вуличок у Полтаві), затишно й тепло примостилося в куточку під стелею. І в темносірих сутінках стає видніше незграбну шафу, чорну дірку каміна, обдрипаний умивальник, усю вбогість, усю чужість, усю остогидлість їх. Чогось якась Франція, якийсь Париж, якийсь старий смердючий готельчик. І це широченне, горбкувате ліжко, це лежання в ньому годинами в сірій пітьмі, в застояному кислому дусі людських випарів, зібраних за десятки, а, може, і за сотні років.
Слиняво, по-старечому плямкає за вікном дощ. Хриплять і хрюкають авта. Гаркавими, металевими чужими голосами сміються сусіди в номері побіч.
А в Полтаві, мабуть, хрумкий сніг, зелено-сині колючки іскор по ньому, — ніздрі злипаються від морозу. Покришка на санках інеєм посріблена, як борода й вуса кучера, як гриви коней. А гаряча сильна рука зворушливо-боязко прокрадається в муфту й серце падає від дотиків пальців.
Стукіт і рип дверей. Світло з коридору жовто лягає на край ліжка.
— Це ти, Мико?
Гостро й неприємно прискає світло із стелі просто в очі. Мокрий, зім'ятий капелюх Мика, бризки дощу на білявій неголеній щетині лиць.
— А ти все лежиш, Лесько? І не сором? Ге?
— А якого дідька вставать? В хаті холодно, як у псярні.
Мик швиденько вивертається із свого мокрого, коротенького коверкотика з жалюгідним пожованим поясочком і вішає на кілок.
І знову, коли якось отак несподівано з'являється Мик, чудно бачити цю високу постать у коротеньких цивільних штанцях з пухирями на колінах, у піджачку з короткими рукавцями. І виразно помітно, що лице зробилося ще довгастіше, сіре, як у арештантів, не стало тієї ніжної рожевосте ясного бльондина, якій заздрили молоді дівчата. А сірі, великі очі — заглиблено-напружені, хворобливо-блискучі.
Леся байдуже, тупо слідкує за рухами Мика з-за коміра шубки, що нею вкрита. Купа товстого плетіння волосся збилася на плече, пасма нависли на чоло. Глибокі синьо-фіолетові очі прижмурені, пухка нижня губа гидливо підперла горішню й переломила уста донизу.
— Вставай, Лесько! Підемо вечеряти.
— Викрутив десь грошей, чи що?
Мик злякано перестає витирати рушником лице й повертається до ліжка.
— Як? А в тебе ж лишалося десять франків?
— Еге! Луснули! Прителіпалася праля та як загилила мені тут вереск, так і мусіла заткнути їй пельку тим папірцем. А в тебе нічого?
— Тридцять п'ять сантимів.
Леся закидає руки за голову й позіхає.
— Плювать. Присупонь живіт.
— Гм!
Мик розставляє ноги й похиляє голову. Ага, це значить, починає нишпорити в своєму мозку, вишукуючи якийсь із сотні своїх химерних проектів. Дивна річ: що більше загострюється скрута, то найменш практичні його проекти. От неодмінно зараз про Ательє Щастя зачне говорити.
Мик знову заклопотано і вражено стріпує головою, гмикає й дивиться в підлогу.
— Погана справа! Треба, очевидно, шукати грошей.
— Та вже не без того. Без грошей якось незручно.
— Гм! Дві години ждав у кафе того шахрая Козулю, і не прийшов, чортів син. Значить, вислизнула дичина й на цей раз. Неприємно. Але це, звичайно, дурниця. Знайду! Я тобі кажу, Лесько, через п'ять років максимум, у нас будуть мільйони!
— Не сумніваюся.
— А я тобі кажу: будуть! Попадись мені тільки зараз ідіот з п'ятдесятьма тисячами й я тобі... через два роки, — та через рік! — матиму мільйон!
— Та щось не попадаються бісові ідіоти, от лишенько.
— Попадеться! Людина, Лесько, може все, що вона хоче і в що вірить. Факт. Хочеш бути відомою письменницею? Будеш. Забажай — сідай, пиши. Напишеш чорт-зна що? Не надрукують ніде? Плюй. Пиши далі. Знову відкинуть? Начхай, пиши. Пиши, пролізай, заходь то з того боку, то з другого. Десь хоч раз примостишся. А потім іще десь, іще десь. А потім так намозолиш очі всім, що станеш "нашою відомою, шановною, талановитою". Правда! Я мав одного товариша. Нездара зразковий. Він писав такі безнадійно-бездарні речі, що собаки вили від його "творів". Його гнали з усіх редакцій, з нього сміялися, його інакше не називали, як Антосько. А він уперто ліз собі та й ліз! І тепер він — "наш шановний, відомий, талановитий письменник", не Антосько, а Антін Петрович Гаврильчук. Ну? Так само в усьому іншому. Хочеш бути знаменитим політиком? Будь ласка. Бажай, лізь, виступай, мозоль очі, ґвалтуй. Мели, що хочеш, всяку нісенітницю, аби тільки з вірою в себе, і будеш лідером партії, міністром, головою уряду, президентом. Хочеш перевертати цілий світ? Перевернеш. Тільки бажай, вір, лізь, захищай, розбивай і перевернеш. Отак само й з мільйонами. І що таке якийсь нещасний мільйон?