Поворот тривав доволі довго.
З початком року 1649 відбувся врочистий в'їзд Хмельницького до золотоверхого Києва.
* * *
Хмельницький наставив Кричевського полковником найкращого, першого Київського полку.
Вернувшися з походу, Кричевський насамперед сповнив свій задушевний намір: повернув до віри своїх дідів та прадідів, закинувши своє хресне ймення Станислава й прийнявши ім'я Михайла. Опісля взявся запопадливо впорядковувати свій полк.
Аж тепер вирішив відвідати Оленку. Тепер прийшов час, коли обоє можуть сповнити своє задушевне бажання, подружитися. Тепер ніхто не посміє заборонити йому зайти до монастиря. Коли ж би забороняли, він звернеться до митрополита.
Але цього зовсім не було треба. До монастиря його зараз впустили. Кричевський помітив, що від часу, коли тут був уостаннє, нічого не змінилося. Здавалося, що вся ця чернеча обстанова стоїть, закам'яніла на місці, мов зачарована, що така вона залишиться навіки.
Не довго довелося йому ждати тої, котру собі бажав так гаряче бачити. Та хоч як короткий це був час, серце в грудях товклося в нього важким молотом, кров у жилах блискавкою гналася, за горло давило, дух захоплювало. Даремне змагання всею силою запанувати над собою, заспокоїтися. Такого схвилювання не було в нього тоді, коли йшов на ворожі кулі.
Відчинилися двері, ввійшла молода черниця.
Кричевський думав, що це ігуменя. Підступив до неї й на привітання хотів поцілувати в руку.
— Чи я справді так дуже змінилася, що ти не можеш мене пізнати, Стаху? — заговорила лагідно, з усмішкою в обличчі Оленка.
Кричевський стрепенувся. Довго дивився в її лице, що тепер зарожевіло, мов та рання зоря.
— Оленко, дорога Оленко... Ти наче... І не стало йому слів договорити.
Вона на привітання простягла до нього обидві руки.
— Я справді не та стала від того часу, як ми востаннє бачилися, мій дорогий Стаху. Всі мої турботи залишилися за воротами тої святої обителі. Я тут найшла заспокоєння душі, сюди не мають приступу людські пристрасті гніву та жадоба помсти. Я тут можу за своїх ворогів молитися. І за тебе, мій дорогий Стаху, йдуть мої молитви до Того, що всім світом орудує й без волі якого ні волосинка нікому з голови не впаде. Коли б ти, Стаху, знав теперішній стан моєї душі, ти б мені позавидував. Всі ви там, на світі, не маєте зрозуміння того, де може людина знайти на землі правдиве щастя.
Оленка замовкла. Обоє стояли довго одне проти одного, держачись за руки. В їх очах блищали сльози.
— Ти правду сказала, Оленко. Годі всім нам мріяти про таке щастя. Перед нами стоїть тепер велике завдання — визволити Україну з-під панської кормиги, а воно ще й до половини не виконане...
— До нашої обителі доходили радісні вістки про ваші подвиги. Видно. Бог вам благословив. Та коли, як кажеш, завдання далеко ще не закінчене — кінчайте діло, що почали так славно. Від посестер, що приходили сюди зі світу, я наслухалася багато про знущання панів над християнським миром. Не повірила б я таким страхіттям, та сама бачила те в Вибра-нівці.
Вона важко зітхнула, а потім додала:
— Добре ти зробив, Стаху, що не пішов з панами, а станув на боці козацтва. Я дуже рада. Знати тобі, що я вже православна. Я полюбила всім серцем народ український і його віру благочестиву... А ти, Стаху?
— Я повернувся до віри батьків моїх. Поки не приїхав на Україну, я жив у чужому гнізді. Мене там і виховали, і тим хлібом вигодували. І коли б сюди був не прийшов, не було б мені кому відкрити очей на правдивий стан, не була б моя душа пробудилася...
І Кричевський розповів, як коронний гетьман Станіслав Конєцпольський нагадав йому про його рід, про прадідів, що хрестили себе Федьками та Грицьками, і про те саме говорив йому теперішній гетьман України Богдан Хмельницький, як він багато над цим думав, багато ночей не спав, як його гризло сумління, як він, наче той освоєний вовк, ішов із ворогами свойого народу на свій народ, як рішився кривду, заподіяну сво-йому народові, направити і станув на боці покривджених, як він здавна поклав собі вернутися до віри батьків, та не робив цього не з боязні за себе, а в тому переконанні, що більше доброго зробить для України польський шляхтич Станислав Кшичевський, ніж православний козак Михайло Кричевський. але ж тепер уже він православний: уже не Станислав, а Михайло...
Оленка слухала пильно, а її обличчя горіло радістю. Вона обняла Михайла і кріп ко поцілувала.
— Яка я рада з того, яка щаслива, що наші душі зійшлися на шляху одної думки, одного бажання — щастя й долі для нашого пригнобленого краю.
— Оленко моя дорога, коли ж мені сподіватися, що сповниться наше задушевне бажання? Коли ж ми повінчаємося? Оленочко, я ж тебе не звільнив від твоєї присяги там, у Вибранівці, над могилою матері. Маючи це на пам'яті, я все і всюди поводився так, щоб ти, моя єдина, не потребувала за мене соромитися...
Оленка задумалася на хвилину і сказала:
— Я своєї присяги не завертаю. Але ж, дорогий мій, тепер не час на це. Поки наша Україна не визволиться, поки завдання її визволення не докінчене, нам годі про наше особисте щастя думати. Подумай, яка б була роздвоєна твоя душа, коли б її полонило й наше домашнє життя, й турбота про народну справу. Розваж це добре. Залишім нашу справу на пізніше. Коли щастя України завершиться нашим щастям, тоді воно буде повне. Відкладім це на пізніше. Я без твоєї згоди в черниці не пострижуся, але ж хочу тут залишитись аж до слушного часу. Тут мені найкраще за Україну й за наше щастя молитися. Та й куди мені подітися? Нема ж у мене ні дому, ні роду. А пані Ганна вже не живе.
Оленка хотіла, очевидячки, звернути розмову на іншу тему, бо відразу спитала:
— А як Богдан живе зі своєю другою дружиною? Кричевський махнув рукою.
— Це далеко не те. Покійної пані Ганни ніхто не заступить. Та й не заступить її така, що коли Богдан опинився у скрутному становищі, на один кив пальця його смертельного ворога покинула його й одружилася з Чаплинським.
— Мені дивно,— сказала Оленка,— що Богдан її вибачив.
— Тепер не такі чудасії творяться на світі! Я вже нічому не дивуюся... Але вернімось до нашої справи. Ти, Оленочко, розумніше говориш, ніж не один старий та досвідчений чоловік. Кажеш, треба особисту справу відкласти на пізніше — добре, моя єдина. Залишайся ще тут і молись за нас, грішних, молись за Україну, а я йду її визволяти... А коли б мені судилося полягти в цій великій війні, то ти вільна. Тільки одного в тебе прошу: молись за мою душу...